Бальзак гобсек краткое. «Гобсек», художественный анализ повести Оноре де Бальзака

Краткое содержание повести Оноре де Бальзака «Гобсек»

Повесть «Гобсек» - одно из первых произведений, которые автор сознательно писал как фрагменты «Человеческой комедии». Тут появляются первые сквозные герои Бальзака (Растиньяк, Бьяншон, Дервиль и др.), которые прошли через дальнейшие его повести и романы.

Проблемы, которые описывает автор в повести, были столь актуальными и волнующими, что он неоднократно возвращался к ним, постепенно шлифуя свою идею. Главный герой повести – ростовщик Гобсек, который наживается на том, что дает заем под проценты.

«Гобсек» начинается с экспозиции. Сначала рассказ ведется от лица автора, который описывает один из зимних вечеров 1829-1830 гг. в салоне виконтессы де Гранлье. Разговор заходит о молодом графе Эрнесте де Ресто, в которого влюблена Камилла. Но у матери графа плохая репутация в аристократическом обществе, и госпожа де Гранлье собирается отказать ему в посещении своего дома. В разговор вмешивается Дервиль и рассказывает историю, которая должна изменить взгляд на положение дел в семье молодого графа. Следующая часть произведения – рассказ Дервиля, который содержит повесть Гобсека.

Таким образом, Дервиль в своем рассказе возвращается во времена своей молодости, когда он познакомился с Гобсеком.

Дервиль был студентом, когда познакомился с Гобсеком. Сначала его поражала молчаливость и нелюдимость этого уже довольно немолодого человека. Но спустя какое-то время Гобсек начал приглашать Дервиля к себе в комнату, где рассказывал ему про интересные моменты из своей биографии, и о своей профессии ростовщика.

Когда Дервиль защитил диссертацию и начал работать он смог переехать в другую квартиру, но и тогда не перестал общаться с Гобсеком, правда теперь Гобсек относился к нему не только как к другу, но и как к специалисту в юридических вопросах.

Однажды Дервиль на банкете у своего знакомого встретил молодого дворянина, который как выяснилось, был в тот момент в ссоре с Гобсеком и попросил Дервиля их помирить.

Дервиль поначалу отказывался, но вскоре согласился и поехал с дворянином к Гобсеку. Как выяснилось об этом дворянине, среди аристократов, ходила слава настоящего «Альфонса». Он влюбил в себя графиню де Ресто и выманивал у нее деньги. В тот день графиня пришла к Гобсеку, что бы заложить бриллианты, которые принадлежали ее мужу. Гобсек взял бриллианты за бесценок да еще дал графине чеки её любовника, которые тот не собирался оплачивать. Вскоре приехал граф де Ресто и потребовал, что бы Гобсек вернул ему драгоценности, но ростовщик отказался. Граф был в ярости от того что его жена имеет любовника, и вдобавок тратит на него совместные семейные средства.

Гобсек и Дервиль уговорили графа сделать фиктивную продажу всего имущества и завещать все старшему сыну.

Читайте также:

• «Гобсек», художественный анализ повести Оноре де Бальзака
• Сочинение по повести Оноре де Бальзака «Гобсек»
• Разрушительная власть золота в романе "Гобсек" Оноре де Бальзака
• «Шагреневая кожа», анализ романа Оноре де Бальзака

Историю ростовщика Гобсека стряпчий Дервиль рассказывает в салоне виконтессы де Гранлье - одной из самых знатных и богатых дам в аристократическом Сен-Жерменском предместье. Как-то раз зимой 1829/30 г. у неё засиделись два гостя: молодой красивый граф Эрнест де Ресто и Дервиль, которого принимают запросто лишь потому, что он помог хозяйке дома вернуть имущество, конфискованное во время Революции.

Когда Эрнест уходит, виконтесса выговаривает дочери Камилле: не следует столь откровенно выказывать расположение милому графу, ибо ни одно порядочное семейство не согласится породниться с ним из-за его матери. Хотя сейчас она ведет себя безупречно, но в молодости вызвала много пересудов. Вдобавок, она низкого происхождения - её отцом был хлеботорговец Горио. Но хуже всего то, что она промотала состояние на любовника, оставив детей без гроша. Граф Эрнест де Ресто беден, а потому не пара Камилле де Гранлье.

Дервиль, симпатизирующий влюбленным, вмешивается в разговор, желая объяснить виконтессе истинное положение дел. Начинает он издалека: в студенческие годы ему пришлось жить в дешёвом пансионе - там он и познакомился с Гобсеком. Уже тогда это был глубокий старик весьма примечательной внешности - с «лунным ликом», жёлтыми, как у хорька, глазами, острым длинным носом и тонкими губами. Жертвы его порой выходили из себя, плакали или угрожали, но сам ростовщик всегда сохранял хладнокровие - это был «человек-вексель», «золотой истукан». Из всех соседей он поддерживал отношения только с Дервилем, которому однажды раскрыл механизм своей власти над людьми - миром правит золото, а золотом владеет ростовщик. В назидание он рассказывает о том, как взыскивал долг с одной знатной дамы - страшась разоблачения, эта графиня без колебаний вручила ему бриллиант, ибо деньги по её векселю получил любовник. Гобсек угадал будущность графини по лицу белокурого красавчика - этот щеголь, мот и игрок способен разорить всю семью.

Окончив курс права, Дервиль получил должность старшего клерка в конторе стряпчего. Зимой 1818/19 г. тот был вынужден продать свой патент - и запросил за него сто пятьдесят тысяч франков. Гобсек ссудил молодого соседа деньгами, взяв с него «по дружбе» только тринадцать процентов - обычно он брал не меньше пятидесяти. Ценой упорной работы Дервилю удалось за пять лет расквитаться с долгом.

Однажды блестящий денди граф Максим де Трай упросил Дервиля свести его с Гобсеком, но ростовщик наотрез отказался дать ссуду человеку, у которого долгов на триста тысяч, а за душой ни сантима. В этот момент к дому подъехал экипаж, граф де Трай бросился к выходу и вернулся с необыкновенно красивой дамой - по описанию Дервиль сразу узнал в ней ту графиню, что выдала вексель четыре года назад. На сей раз она отдала в заклад великолепные бриллианты. Дервиль пытался воспрепятствовать сделке, однако стоило Максиму намекнуть, что он собирается свести счеты с жизнью, как несчастная женщина согласилась на кабальные условия ссуды.

После ухода любовников к Гобсеку ворвался муж графини с требованием вернуть заклад - его жена не имела права распоряжаться фамильными драгоценностями. Дервилю удалось уладить дело миром, и благодарный ростовщик дал графу совет: передать надежному другу всё свое имущество путем фиктивной продажной сделки - это единственный способ спасти от разорения хотя бы детей. Через несколько дней граф пришел к Дервилю, чтобы узнать, какого тот мнения о Гобсеке. Стряпчий ответил, что в случае безвременной кончины не побоялся бы сделать Гобсека опекуном своих детей, ибо в этом скряге и философе живут два существа - подлое и возвышенное. Граф тут же принял решение передать Гобсеку все права на имущество, желая уберечь его от жены и её алчного любовника.

Воспользовавшись паузой в разговоре, виконтесса отсылает дочь спать - добродетельной девушке незачем знать, до какого падения может дойти женщина, преступившая известные границы. После ухода Камиллы имена скрывать уже незачем - в рассказе идет речь о графине де Ресто. Дервиль, так и не получив встречной расписки о фиктивности сделки, узнает, что граф де Ресто тяжело болен. Графиня, чувствуя подвох, делает все, чтобы не допустить стряпчего к мужу. Развязка наступает в декабре 1824 г. К этому моменту графиня уже убедилась в подлости Максима де Трай и порвала с ним. Она столь ревностно ухаживает за умирающим мужем, что многие склонны простить ей прежние грехи, - на самом же деле она, как хищный зверь, подстерегает свою добычу. Граф, не в силах добиться встречи с Дервилем, хочет передать документы старшему сыну - но жена отрезает ему и этот путь, пытаясь лаской воздействовать на мальчика. В последней страшной сцене графиня молит о прощении, но граф остается непреклонен. В ту же ночь он умирает, а на следующий день в дом являются Гобсек и Дервиль. Их глазам предстает жуткое зрелище: в поисках завещания графиня учинила настоящий разгром в кабинете, не стыдясь даже мертвого. Заслышав шаги чужих людей, она бросает в огонь бумаги, адресованные Дервилю, - имущество графа тем самым безраздельно переходит во владение Гобсека.

Ростовщик сдал внаймы особняк, а лето стал проводить по-барски - в своих новых поместьях. На все мольбы Дервиля сжалиться над раскаявшейся графиней и её детьми он отвечал, что несчастье - лучший учитель. Пусть Эрнест де Ресто познает цену людям и деньгам - вот тогда можно будет вернуть ему состояние. Узнав о любви Эрнеста и Камиллы, Дервиль еще раз отправился к Гобсеку и застал старика при смерти. Все свое богатство старый скряга завещал правнучке сестры - публичной девке по прозвищу «Огонек». Своему душеприказчику Дервилю он поручил распорядиться накопленными съестными припасами - и стряпчий действительно обнаружил огромные запасы протухшего паштета, заплесневелой рыбы, сгнившего кофе. К концу жизни скупость Гобсека обратилась в манию - он ничего не продавал, боясь продешевить. В заключение Дервиль сообщает, что Эрнест де Ресто в скором времени обретет утраченное состояние. Виконтесса отвечает, что молодому графу надо быть очень богатым - только в этом случае он может жениться на мадемуазель де Гранлье. Впрочем, Камилла вовсе не обязана встречаться со свекровью, хотя на рауты графине вход не заказан - ведь принимали же её в доме госпожи де Босеан.

В гостиной виконтессы де Гранлье зимой как- то гости засиделись до часа ночи. Один из них, красивый молодой человек, услышав бой часов, поспешил откланяться. Виконтесса заметила, что его отъезд огорчил ее семнадцатилетнюю дочь Ка­милу. Она решила предостеречь девушку, сказав, что хотя молодой человек заслуживает всех пох­вал, ни одно уважающее себя семейство не отдаст ему в жены свою дочь. У него есть мать, особа низ­кого происхождения, которая способна проглотить не одно миллионное состояние.

В разговор вмешался друг семьи, стряпчий Дервиль, который помог виконтессе вернуть незакон­но отобранное состояние. Он стал рассказывать од­ну романтическую историю, свидетелем которой стал в молодости. Много лет назад Дервилю при­шлось столкнуться с удивительным человеком - ростовщиком, которого прозвали «папаша Гобсек». Он всегда поражал окружающих своей невозму­тимостью: «черты лица, неподвижные, бесстраст­ные, как у Талейрана… глаза, маленькие и жел­тые, словно у хорька, и почти без ресниц… острый кончик длинного носа, изрытый рябинами… губы тонкие…» Говорил этот человек всегда мягко, не повышая голоса. Никто не знал, были ли у него родные или друзья, богат он был или беден. Ста­рик был очень бережлив.

Когда рассказчик познакомился с ним побли­же, то узнал, что в десятилетнем возрасте мать устроила его юнгой на корабль и он отплыл в гол­ландские владения Ост-Индии, где и скитался двад­цать лет. Он прошел множество испытаний и знал многих великих людей. Папаша Гобсек находил раз­влечение в человеческих историях, проходящих пе­ред его глазами. Две из них он рассказал своему молодому другу.

Ростовщику нужно было предъявить два вексе­ля. Первый, на тысячу франков, подписал молодой человек, писаный красавец и щеголь, а выдан был вексель прекрасной парижанкой, женой графа. Вто­рой вексель был подписан некоей Фанни Мальво. Когда Гобсек пришел к первой из женщин, слу­жанка сообщила ему, что госпожа еще не встава­ла и ему лучше зайти в полдень. Второй женщи­ны не оказалось дома, однако она оставила деньги у привратницы. Г обсек решил не брать денег, а еще раз прийти, чтобы застать хозяйку.

В полдень ростовщик снова пришел к графине. Она встретила его в своей спальне, и очень ласко­во. Кругом царствовали роскошь и беспорядок. Гобсек сразу понял, что эта женщина изменяет своему мужу, более того, оплачивает счета своего любовника. Во время беседы с ростовщиком в ком­нату неожиданно вошел муж должницы. Она силь­но испугалась. Сказав мужу, что Гобсек - ее по­ставщик, она тайком отдала ростовщику бриллиант. Выходя от графини, Гобсек встретился с тем са­мым щеголем, давшим вексель. Папаша Гобсек пе­редал с ним графине двести франков. Молодой че­ловек обрадовался, что графиня заплатила. Гобсек увидел всю будущность графини: красавчик ра­зорится сам, разорит ее, ее мужа и их детей.

Далее ростовщик отправился ко второй долж­нице. В маленькой квартирке все сверкало чисто­той. Мадмуазель Фанни оказалась молоденькой девушкой, зарабатывающей на жизнь шитьем. От нее веяло чем-то хорошим и чистым. Г обсек даже расчувствовался и хотел предложить ей денег взай­мы, однако вовремя одернул сам себя. Перед гла­зами ростовщика каждый день разворачивались трагедии, когда, к примеру, отец семейства из-за невозможности прокормить своих детей заканчи­вал жизнь самоубийством, и комедии, когда моло­дой повеса старался обольстить, уговорить папашу Гобсека и т. д. Люди, попавшие в ловушку денег, разыгрывали перед этим человеком настоящие представления, что тешило его тщеславие и раз­влекало старика.

На одном из холостяцких званых обедов Дервиль познакомился с молодым человеком Макси­мом де Траем, разоряющим уже известную графиню. Тот попросил привести его к Гобсеку, поскольку сам недавно рассорился со стариком. На встречу с ростовщиком он пришел вместе с графиней, ко­торая тут же невыгодно заложила фамильные дра­гоценности ради своего любовника. Причем поло­вину суммы Гобсек отдал графине векселями ее разорителя. Де Трай был взбешен, однако ничего уже не мог сделать. Графиня выбежала из комна­ты, и ее поклонник последовал за ней.

Не успели посетители выйти, как к Гобсеку ворвался обманутый муж графини. Он узнал, что жена заложила фамильные драгоценности, и хо­тел их вернуть. Дарвиль примирил противников. Они составили акт, где граф признавал, что полу­чил у Гобсека восемьдесят пять тысяч франков и что ростовщик обязывается при уплате всей сум­мы долга вернуть бриллианты. Ростовщик посове­товал найти графу надежного друга и путем фик­тивной продажной сделки передать ему все свое имущество, иначе жена полностью разорит его и его детей.

Через несколько дней обманутый муж снова по­явился у Дарвиля. Он попросил подготовить необхо­димые акты о передаче всего имущества Гобсеку. Поверенный же должен был получить расписку старика в том, что данная передача фиктивна и он обязуется вернуть состояние старшему сыну гра­фа в день совершеннолетия. В случае смерти Гоб­сека наследником имущества до определенного вре­мени становится сам Дарвиль. Стряпчий настоял на том, чтобы граф позаботился и о судьбе младших детей. После решения всех формальных дел граф так и не успел передать расписку Дарвилю. Когда он заболел, жена не допускала к нему никого. Эта женщина рассталась со своим любовником и все свое время отдавала подрастающим детям. Она да­ла им превосходное образование и внушила им силь­ную любовь к себе.

Сканував: Аллесіо

Баронові Баршу де Пеноен.
З поміж усіх вихованців Вандомського колежу, мабуть, тільки ми з тобою обрали літературний шлях. Ми, що захоплювалися філософією в тому віці, (коли нам годилося захоплюватися тільки De viгis . Ми зустрілися з тобою знову, коли я писав цю повість, а ти працював над своїми прекрасними творами про німецьку філософію. Отже, ми обидва лишились вірні своєму покликанню. Сподіваюсь, тобі так само приємно буде побачити тут своє ім"я, як мені приємно написати його.
Твій давній шкільний товариш де Бальзак.

Якось узимку 1829-1830 року в салоні віконтеси де Гранльє до першої години ночі засиділися двоє гостей, що не належали до її рідні. Один з них, вродливий юнак, пішов, як тільки пробив годинник. Коли стукіт його екіпажа розлігся по подвір"ю, віконтеса, побачивши, що лишились тільки її брат і друг сім"ї, які кінчали партію в пікет, підійшла до дочки; дівчина стояла біля каміна і, здавалося, уважно розглядала прозорі візерунки на екрані, хоч насправді так явно прислухалась до шуму кабріолета, що це підтвердило побоюваннями матері.
- Камілло, якщо ти й далі так поводитимешся з молодим графом де Ресто, як сьогодні ввечері, я змушена буду не приймати його більше. Послухайся мене, моя дитино, якщо ти віриш моїй ніжній любові, дозволь мені керувати тобою в житті. У сімнадцять років дівчина ще не може судити ні про майбутнє, ні про минуле, ні про певні суспільні вимоги. Я зверну твою увагу тільки на одну обставину. У пана де Ресто є мати, що здатна розтринькати мільйони, жінка низького походження, дівоче прізвище її Горіо, і в молоді роки вона давала чимало приводів до пліток. Вона так погано ставилася до свого батька, що, либонь, не заслуговує мати такого гарного сина. Молодий граф обожнює її і підтримує з синівською відданістю, вартою найбільшої похвали;- так само піклується він про
свого брата й сестру. Та яка б чудова не була його поведінка, - додала віконтеса, лукаво усміхаючись, - поки жива його мати, жодна порядна родина не наважиться довірити юному Ресто майбутнє і статок своєї дочки.
- Я почув кілька слів, що спонукають мене втрутитися до вашої розмови з мадемуазель де Гранльє , - вигукнув друг дому. - Я виграв, графе, - сказав він, звертаючись до партнера, - залишаю вас, щоб поспішити на допомогу вашій племінниці.
- От що значить мати слух адвоката, - мовила віконтеса. - Любий мій Дервілю! Як ви могли почути те, що я так тихо казала Каміллі?
- Я все зрозумів з виразу ваших очей, - відповів Дервіль, сідаючи в м"яке крісло, що стояло біля каміна.
Дядько сів поруч своєї племінниці, а пані де Гранлье вмостилася в низенькому зручному кріслі між дочкою і Дервілем.
Час, віконтесо, розповісти вам одну історію, що змусить вас змінити свою думку про багатство графа де Ресто.
Історію? - вигукнула Камілла. - Починайте ж мерщій, пане Дервіль.
Дервіль кинув на пані де Гранльє погляд, який дав їй зрозуміти, що ця оповідь зацікавить її. Віконтеса де Гранльє багатством і знатністю роду була одною з найвпливовіших дам Сен-Жерменського передмістя, і, звісно, може здатися дивним, що якийсь паризький адвокат наважувався говорити з нею так невимушено і поводитись у її салоні так вільно; проте це досить легко пояснити. Пані де Гранльє, повернувшись до Франції разом з королівською родиною, оселилася в Парижі, де спочатку жила тільки на пенсію, призначену їй Людовіком ХУІІІ із сум цивільного листа - становище для неї нестерпне. Дервіль випадково виявив деякі формальні неправильності, допущені ще республікою під час продажу особняка де Гранльє, і заявив, що будинок мають повернути віконтесі. Уклавши акордний договір, він розпочав процес і виграв його. Підбадьорений цим успіхом» адвокат так щасливо повів процес проти якоїсь, не пам"ятаю вже, якої саме, богадільні, що добився повернення віконтесі Ліснейського лісу. Потім утвердив її права на кілька акцій Орлеанського каналу і досить значне нерухоме майно, що його імператор передав громадським установам. Повернутий завдяки Спритності молодого повіреного статок пані де Гранлье став давати близько шістдесяти тисяч франків, річного прибутку, а тут наспів закон про відшкодування збитків емігрантам, і вона одержала величезні гроші. Людина неабиякої чесності, освічена, скромна і добре вихована, адвокат відтоді став другом сім"ї Гранлье. Своїм поводженням щодо пані де Гранлье він здобув пошану і клієнтуру в найкращих, домах Сен-Жерменського передмістя, однак не, скористався з цієї прихильності, як зробила б на його місці людина честолюбна. Він не погоджувався на пропозиції віконтеси, що умовляла його продати свою контору і перейти до судового відомства, де він за її протекцією швидко зробив би кар"єру. За винятком дому пані де Гранлье, де він іноді проводив вечори, він бував у вищому світі тільки заради того, щоб підтримувати свої зв"язки. Він був щасливий, що, ревно захищаючи інтереси віконтеси де Гранлье, показав їй свій хист, інакше-бо він ризикував втратити свою контору, бо в душі не був справжнім адвокатом. 3 того часу, як граф Ернест де Ресто почав бувати у віконтеси і Дервіль помітив симпатію Камілли до цього юнака, адвокат став постійним гостем у пані де Гранлье, немов якийсь дженджик з Шосе д"Антен, недавно допущений в аристократичні кола Сен-Жерменського передмістя. За кілька днів перед цим вечором він, зустрівши на одному балу Каміллу, сказав їй, кивнувши на молодого графа:
- Шкода, що в цього хлопчика немає двох або трьох мільйонів, правда?
- А хіба це таке вже щастя? Не думаю, - відповіла вона. - Пан де Ресто дуже обдарована, освічена людина і має добру репутацію у міністра, в якого він служить. Я не сумніваюся, що він стане видатним діячем. А коли «цей хлопчик» добереться до влади, багатство саме прийде до нього.
Так, але якби він уже тепер був багатий!
Якби він був багатий, - сказала Камілла, зашарівшись, - то всі дівчата, скільки їх тут є, почали б змагатися за нього, - додала вона, кивнувши на дівчат, що танцювали кадриль.
-І тоді , - додав адвокат, - мадемуазель де Гранльє була б не одна, з якої він не зводить погляду. Але чому ви червонієте? Він вам подобається, правда ж? Ну, скажіть...
Камілла спурхнула з крісла.
«Вона любить його» , - подумав Дервіль.
З того дня Камілла почала ставитися до адвоката з особливою увагою, помітивши, що він схвалює її прихильність до молодого графа Ернеста де Ресто. Досі, хоч вона й знала про все, чим її родина завдячує Дервілеві, в її ставленні до нього було більше поваги, ніж справжньої дружби, більше ввічливості, ніж теплоти; її манери, як і тон її голосу, завжди давали йому відчути відстань, встановлену між ними світським етикетом. Вдячність - це борг, який діти не завжди охоче приймають у спадщину від батьків.
- Ця пригода, - сказав Дервіль, трохи помовчавши, - нагадує мені єдиний у моєму житті... Ну от, ви вже й смієтесь, - зауважив він, - гадаючи, що адвокат збирається розповісти вам роман із свого життя. Але ж і мені було колись, як і всім людям, двадцять п"ять років, і в цьому віці я вже набачився дивних речей. Я мушу почати з розповіді про одну особу, якої ви не могли знати. Мова йде про лихваря. Уявіть собі жовтувато-бліде, тьмяне обличчя, з дозволу Академії, я назвав би його місячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срібло, з якого зійшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сіре. Риси його обличчя, непорушні, холодні, як у Талейрана, були мов вилиті з бронзи. Його маленькі очі, жовті, як у тхора, були майже зовсім без вій і боялися світла; тому він захищав їх козирком старого картуза. Кінчик гострого носа був так поритий віспою, що скидався на буравчик. Губи у нього були тонкі, як у алхіміків та старезних дідів на картинах Рембрандта або Метою. Говорив цей чоловік тихо, лагідно і ніколи не гарячкував. Його вік був загадкою: не знати було, чи він передчасно постарівся, чи зберіг свою молодість, щоб вона йому служила вічно. Його кімната, де все було охайне і потерте, починаючи з зеленого сукна на письмовому столі-до килима над ліжком, скидалася на холодну оселю самотньої старої діви, що цілими днями стирає порох з своїх меблів. Узимку головешки в каміні, завжди присипані купкою попелу, диміли, ніколи не розгоряючись полум"ям. Його вчинки, з тієї миті, коли він прокидався і до нападів кашлю ввечері, були розмірені, як коливання маятника. Це була якась людина-автомат, котру нібито щоденно заводили. Якщо торкнутись мокриці, що повзе по паперу, вона зупиниться і прикинеться мертвою; так само і цей чоловік спинявся раптом посеред розмови і мовчав, коли проїжджав екіпаж, чекаючи, доки гуркіт стихне, щоб не напружувати голосу. Наслідуючи Фонтенеля6, він заощаджував свою життєву енергію, приборкуючи в собі всі людські почуття. Тим-то життя його текло так само безшумно, як пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювались, несамовито кричали, потім наставала глибока тиша, немов у кухні, де щойно зарізали качку. Надвечір людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в її грудях - людським серцем. Якщо цей чоловік був задоволений з минулого дня, він потирав руки, а з глибоких зморщок його обличчя неначе випромінювався димок веселості , справді-бо неможливо інакше передати німу гру його мускулів обличчя, що нагадувала беззвучний сміх Шкіряної панчохи7. Навіть під час найсильніших проявів радості його мова була односкладова, а манери стримані. От якого сусіду послав мені випадок, коли я жив на вулиці де Гре будучи ще тільки молодшим клерком у конторі адвоката і кінчаючи третій курс юридичного факультету. Цей вогкий і похмурий будинок не мав двору, всі вікна його виходили на вулицю, а кімнати були розміщені, мов чернечі келії: всі однакові за розміром, єдині двері кожної виходили у довгий напівтемний коридор з маленькими віконцями. Цей дім і справді був колись монастирською гостиницею. Веселий настрій якого-небудь світського гульвіси згасав при першому погляді на похмуру оселю ще до того, як вів заходив до мого сусіди: будинок і його господар були схожі один на одного - мов скеля і устриця, що приліпилася до неї. Єдиною людиною, з якою старий підтримував стосунки, був я: він заходив до мене попросити вогню, позичити книжку, газету, дозволяв мені вечорами приходити в його келію, і ми часом розмовляли, коли він був у гарному настрої. Ці ознаки довір"я були наслідком чотирирічного сусідства і моєї розсудливої поведінки, що через брак грошей багато в чому була схожа на життя самого старика. Чи були в нього родичі, друзі? Був він багатий чи бідний? Ніхто б не міг відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив у нього грошей. Його багатство зберігалося, мабуть, у банківських склепах. Він сам стягав гроші по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухих, як у оленя, ногах. А втім, він був мученик своєї обережності. Якось випадково при ньому було золото, і раптом з кишені жилета хтозна-як випав наполеондор. Один пожилець, .що йшов за ним по сходах, підняв монету і подав йому.
- Це не моя, - відповів той, замахавши рукою. - У мене - золото! Хіба, я жив би так, як живу, коли б був багатий?
Уранці він сам готував собі каву на залізній жаровні, що завжди стояла в закіптюженому кутку каміна; кухмістер приносив йому обід. Наша стара воротарка у певний час приходила прибирати його кімнату. Нарешті, з примхи долі, що її Стерн назвав би приреченістю, цю людину звали Гобсек. Пізніше, коли я вів його справи, я дізнався, що тоді, як ми з ним познайомилися, йому було майже сімдесят шість років. Він народився 1740 року в передмісті Антверпена; мати його була єврейка, батько - голландець, звали його Жан-Естер Ван Гобсек. Ви, звичайно, пригадуєте, як увесь Париж був схвильований вбивством жінки, прозваної Чарівна Голландка. Коли я випадково заговорив про це з моїм колишнім сусідом, він, не виявляючи ні найменшої цікавості, ні найменшого здивування, мовив:
- Це моя двоюрідна онука.
То було все, що він сказав з приводу смерті його єдиної спадкоємниці, онуки своєї сестри. На судовому розгляді я дізнався, що Чарівну Голландку справді звали Сарою ван Гобсек. Коли я спитав, чим пояснити той дивний випадок, що його двоюрідна онука мала його прізвище, він, усміхнувшись, відповів:
- У нашій родині жінки ніколи не виходили заміж.
Цей дивний чоловік жодного разу не захотів побачити будь-кого з чотирьох жіночих поколінь свого роду. Він ненавидів своїх спадкоємців і не уявляв собі, щоб його багатством міг коли-небудь володіти хтось інший, крім нього, навіть після його смерті. Коли йому було десять років, мати влаштувала його юнгою на кораблі, що відпливав у голландські володіння в Ост-Індії. Там він промандрував двадцять років. І зморшки на його жовтуватому чолі зберігали таємниці страшних випробувань, раптових кошмарів, несподіваних подій, романтичних невдач, безмежних утіх, перенесений голод, розтоптане кохання, набуте, втрачене і знов набуте багатство, безліч смертельних небезпек, коли життя, що висіло на волосинці, рятували рішучими і жорстокими заходами. Він знав пана де Лаллі, адмірала Сімеза, пана де Кергаруета, пана д"Бстена, суддю де Сюфрена, пана де Портан-дюера, лорда Корнуельса, лорда Гастінгса, батька Тіппо-Саїба і самого Тіппо-Саїба. Той савойяр, що служив у Делі у раджі Мадхаджі-Сіндіаху і стільки зробив для встановлення влади Махараттів, мав справи з ним. У нього були зв"язки з Віктором Юзом та багатьма іншими славетними корсарами, бо він довго жив на острові Сен-Тома. Він усе перепробував, щоб розбагатіти, навіть намагався відшукати золото знаменитого в околицях Буенос-Айреса племені дикунів. Він мав відношення до всіх подій американської війни за незалежність. Проте коли йому доводилося говорити про Індію або Америку, а про них він говорив тільки зі мною, і то дуже рідко, то здавалося, що після цього він немовби кається в своїй балакучості. Якщо людяність і товариськість вважати за релігію, то його можна було назвати атеїстом. І хоч я й поставив собі за мету зрозуміти його, я все ж мушу, на сором собі, признатися, що до останньої миті його внутрішній світ лишився для мене таємницею. Іноді я питав себе, до якої статі він належить. Якщо всі лихварі схожі на нього, то, гадаю, вони без статі. Чи лишився він вірний релігії своєї матері, а чи дивився на християн, як на свою здобич? Чи став він католиком, магометанином, брахманом або лютеранином? Я ніколи нічого не міг дізнатися про його релігійні переконання. Здавалося, він скоріше байдужий до релігії, аніж невіруючий. Раз увечері я зайшов до цього чоловіка, у якого все життя зводилося до золота і якого, іронічно чи на сміх, його жертви, котрих він називав своїми клієнтами, прозивали «батечко Гобсек».
Він, як завжди, сидів у своєму кріслі, нерухомий, мов статуя, втупивши очі в карниз каміна, на якому він, здавалося, перечитував свої дисконтові векселі. Чадна лампа на зеленій підставці кидала світло, що не тільки не оживляло обличчя старого, але ще більше підкреслювало його блідість. Він мовчки глянув на мене і кивнув на приготовлений для мене стілець.
«Про що думав ця істота? - питав я себе. - Чи знає вона, що на світі є бог, почуття, жінки, щастя?»
Я пожалів його, як пожалів би хворого. Але водночас я добре розумів, що коли в нього в банку лежать мільйони, то в думці він може володіти всією землею, яку він об"їздив, обшарив, зважив, оцінив, пограбував.
- Добри вечір, батечку Гобсек, - сказав я.
Він повернув до мене голову, і його густі чорні брови злегка зійшлися, - цей характерний порух у нього рівноцінний найпривітнішій усмішці жителя півдня.
Ви сьогодні такі похмурі, як того дня, коли вас. повідомили про банкрутство видавця, спритністю якого ви так захоплювалися, хоч і самі стали його жертвою.
Жертвою? - спитав він здивовано.
Хіба, щоб дійти полюбовної згоди, він не віддав вам борг векселями, підписаними після банкрутства фірми, а коли його справи поліпшали, хіба він не примусив вас зменшити йому борг на підставі цієї угоди?
Так, він був хитрий, - відповів старий. - Але я його потім перехитрив.
А що, у вас є які-небудь векселі для протесту? Здається, сьогодні тридцяте число.
Про гроші я говорив з ним уперше. Він глузливо глянув на мене, потім солодким голосом, інтонації якого були схожі на звуки, що їх добуває з флейти невправний учень, сказав:
Я розважаюсь.
Отже, ви іноді і розважаєтесь?
А ви гадаєте, що поет це тільки той, хто друкує вірші? - спитав він, знизавши плечима і презирливо глянувши на мене.
«Поезія? У такій голові?» - подумав я, бо ще нічого не знав про його життя.
- А в кого життя може бути таке блискуче, як у мене? - сказав він, і очі його заблищали. - Ви молоді, у вас кров грає, а в голові туман. Ви дивитеся на палаючі головешки в каміні і бачите у вогниках жіночі личка, а я бачу там тільки вугілля. Ви вірите в усе, а я ні в що не вірю. Ну що ж, збережіть свої ілюзії, коли можете. Я зараз підіб"ю вам підсумок людського життя. Чи ви мандруватимете, чи сидітимете біля каміна та своєї дружини, неминуче прийде час, коли життя стане тільки звичкою до певного улюбленого вами оточення. Щастя полягатиме тоді у тренуванні своїх здібностей, звернутих на речі реальні. Крім цих двох правил, усе інше - облуда. Мої принципи змінювалися залежно від обставин, я мусив їх змінювати на кожній географічній широті. За те, чим у Європі захоплюються, в Азії карають. Те, що в Парижі вважають пороком, за Азорськими островами стає конче потрібним. Нічого немає тривкого на цім світі, є тільки умовності, що змінюються залежно від клімату. Для того, хто змушений пристосуватися до всіх життєвих умовностей, переконання й мораль - пусті слова. Непохитне тільки одне-єдине почуття, яким наділила нас природа: Інстинкт самозбереження. У наших європейських суспільствах цей інстинкт називається особистим, інтересом. Якби ви прожили стільки, як я, то звали б, що з усіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб людина прагнула його. Це є золото. В золоті втілено всі людські сили. Я подорожував, я бачив, що по всій землі є рівнини й гори; рівнини набридають, гори втомлюють; отже, в якій місцевості - то байдуже. Що ж до звичаїв, - то людина скрізь однакова: скрізь точиться боротьба між бідним і багатим, скрізь вона неминуча. То краще вже самому утискувати, ніж дозволяти, щоб тебе утискували інші. Скрізь мускулясті люди працюють, а хирляві мучаться. Та й утіхи скрізь однакові, і скрізь вони однаково вичерпують сили; гору бере над усіма тільки одне почуття - порожній гонор. Гонор - це завжди наше «я». А що може вдовольнити гонор? Золото! Щоб здійснити ваші примхи, потрібні час» матеріальні засоби або зусилля. І от золото містить у собі все це в зародку і все дає в дійсності.
Тільки божевільні або хворі можуть вбачати щастя в тому, щоб грати щовечора в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки дурні можуть марнувати час, розмірковуючи про буденні справи - ляже така-то пані на канапі сама чи з ким-небудь, і чого в неї більше: крові чи лімфи, темпераменту чи доброчесності. Тільки простаки можуть уявляти собі, що дають користь своїм ближнім, встановлюючи політичні" принципи, щоб керувати подіями, яких ніколи не можна передбачити. Тільки йолопи можуть залюбки говорити про акторів і повторювати їхні дотепи, робити щодня прогулянки, як звірі у своїй клітці, хіба що на більшому просторі; одягатися для інших, влаштовувати бенкети для інших, вихвалятися чистокровним конем або модним екіпажем, який пощастило придбати на три дні раніше, ніж сусідові. От вам життя наших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз! Але погляньте на життя людей з висоти, на яку їм не піднятися. В Чому щастя? Воно або у сильних почуттях, що збавляють життя, або в розмірених заняттях, які обертають його на добре відрегульований англійський механізм. Вище за це щастя стоїть допитливість, яку вважають благородною, прагнення пізнати таємниці природи або домогтися певних наслідків, відтворюючи її явища. Хіба не в цьому полягає, в загальних рисах, мистецтво і наука, пристрасть і спокій? Так от - усі людські пристрасті, розпалені зіткненням ваших суспільних інтересів, урочисто проходять переді мною, і я дивлюсь на них, а сам живу в спокої. Вашу наукову допитливість, цю своєрідну боротьбу, у якій людина завжди зазнає поразки, я заміняю проникненням у всі спонукальні причини, що рухають людство. Одне слово, я володію світом, не втомлюючи себе, а світ не має наді мною ані найменшої влади. Ось послухайте, - промовив він, помовчавши, - я розповім вам про дві події сьогоднішнього ранку, які відбулися на моїх очах, і ви зрозумієте, в чім полягають мої втіхи.
Він підвівся, замкнув двері на засув, запнув стару килимову фіранку, кільця якої заскреготіли на пруті, і знову сів у крісло.
- Сьогодні вранці , - сказав він, - я мав одержати гроші тільки по двох векселях, решту я віддав напередодні замість готівки своїм клієнтам. Усе ж таки прибуток! Бо, дисконтуючи вексель, я відраховую суму на поїздку, щоб одержати гроші, і беру сорок су на візника, якого і не думав наймати. Хіба не дивно, що моє діло примушує мене бігати по Парижу заради шести франків дисконтних процентів? Це мене! Людину, нікому не підлеглу, мене, що платить тільки сім франків податку. Перший вексель на тисячу франків подав один молодик, красунь і дженджик: у нього гаптований жилет, у нього і лорнет, і тильбюрі, і англійський ніж, і багато іншого. А видала вексель одна з найвродливіших паризьких жінок, дружина багатого землевласника, графа. Чому графиня підписала вексель, юридично недійсний, але фактично надійний? Адже ці нещасні жінки, світські дами, так бояться сімейного скандалу, коли б вексель було опротестовано, що ладні розплатитися самі собою, коли не можуть заплатити грішми. Мені закортіло довідатися про таємну ціну цього векселя. Що тут приховується: дурість, необачність, кохання чи жалість? Другий вексель на таку саму суму, підписаний Фанні Мальво, подав мені купець, який торгує тканинами і вже майже розорився. Жодна людина, маючи хоч який-небудь кредит у банку, не прийде в мою крамничку, бо перший крок від моїх дверей до мого письмового стола свідчить про розпач, про відмову кредиту в усіх банкірів і близьке банкрутство. Отже, мені доводиться бачити тільки зацькованих оленів, оточених зграєю кредиторів. Графиня живе на вулиці Ельдер, а Фанні - на вулиці Монмартр. Яких тільки здогадів я не робив, виходячи вранці з дому і якщо ці дві жінки неплатоспроможні, вони приймуть мене з більшою пошаною, ніж рідного батька. Яких тільки комедій не гратиме переді мною графиня за тисячу франків! Вона прикинеться щиросердою, почне говорити зі мною ніжним голосом, яким воркує з тим молодиком, на ім"я якого видано вексель, почне розсипати пестливі слова, може, навіть благатиме мене! А я...
Старий кинув на мене холодний погляд.
А я непохитний, - сказав. - Я з"явлюсь там, як месник, як муки сумління. Та облишмо здогади. Приходжу.
Графиня ще спить, - каже мені покоївка.
Коли її можна бачити?
Ополудні.
Може, графиня нездужає?
Ні, пане, але вона повернулася з балу о третій годині ранку.
- Мене звуть Гобсек, перекажіть їй, що приходив Гобсек. Я ще раз зайду ополудні.
І я йду собі, відзначаючи свої відвідини слідами на килимі, що вкриває східці. Я люблю бруднити килими в багачів - не через дріб"язкове самолюбство, але щоб дати відчути пазури неминучості. Приходжу на вулицю Монмартр до непоказного на вигляд будиночка, відчиняю стару хвіртку і бачу один з тих темних дворів, у які ніколи не заглядає сонце. У комірчині воротаря чорно, шибки в ній схожі на рукав дуже поношеного ватного пальта - темні, заяложені, потріскані.
Панна Фанні Мальво вдома?
Вона вийшла, але якщо ви прийшли з векселем, то гроші ось тут.
Я прийду пізніше, - сказав я.
Гроші залишено воротарці - чудово, але мені захотілося познайомитися з самою боржницею. Я уявляв її собі гарненькою вертихвісткою. Увесь ранок я провів на бульварі, роздивляючись гравюри, виставлені у вітринах магазинів, а коли пробило полудень, я вже був у вітальні, що межувала із графининою спальнею.
- Графиня щойно дзвонила мені , - сказала покоївка. - Не думаю, щоб вона зараз прийняла вас.
- Я почекаю, - відповів я, сідаючи в крісло. Гранчасті жалюзі відкрились, вбігла покоївка і сказала:
- Заходьте, пане.
З солоденького голосу покоївки я догадався, що її господині платити нічим. Яку ж прекрасну жінку я тут побачив. Поспішаючи, вона накинула на свої голі плечі тільки кашемірову шаль і закуталась нею так, що легко можна було вгадувати її форми. Вона була в пеньюарі, обшитому білосніжними рюшами, - отже, графиня щороку витрачала близько двох тисяч франків на пралю. її чорне волосся вибивалося густими кучерями з-під гарненької шовкової косинки, недбало зав"язаної вузлом на голові, як у креолок. її постіль була безладно розкидана, певно, від неспокійного сну. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин ранком у спальні моєї боржниці.
Під кокетливо підвішеними занавісками зім"яте простирало на пуховику із блакитного шовку, вдавлена подушка, мереживна облямівка якої яскраво відрізнялася на лазуровому тлі, зберігали неясний відбиток розкішних форм, що дражнив уяву. На широкій ведмежій шкурі, розстеленій коло лев"ячих ніжок ліжка, вирізьблених з червоного дерева, виблискувала пара білих атласних черевичків, кинутих з тим недбальством, що його викликає втома після балу. На спинці стільця висіла зім"ята сукня, рукавами торкаючись підлоги. Панчохи, такі тонкі, що їх заніс би найменший подув вітру, валялися зібгані коло ніжки, крісла. Білі підв"язки простягнулися вздовж маленького дивана. Дороге напів-розгорнуте віяло мінилося на каміні. Шухляди в комоді були висунуті. Квіти, діаманти, рукавички, пояс розкидано було по всій кімнаті Я вдихав неясний аромат парфумів. У всьому була краса, позбавлена гармонії, розкіш і безладдя. А злидні, що під усім цим причаїлися, вже підводили голову і давали відчути свої гострі зуби їй або її коханцеві. Втомлене обличчя графині було схоже на цю кімнату, вкриту слідами минулого свята.
Ці порозкидані дрібнички збуджували в мені жаль: ще вчора вони були її вбранням і викликали в когось захоплення. Ці сліди кохання, розбитого муками сумління, цей образ марнотратного, розкішного, шумного життя виказували танталові зусилля задержати скороминущі втіхи. Червоні плями, що виступили на щоках молодої жінки, свідчили про ніжність її шкіри, але обличчя її мов припухло, а темні кола під очима, здавалося, вимальовувалися виразніше, ніж завжди. І все ж у неї було стільки природної сили, що ці ознаки нерозсудливого життя не спотворювали її вроди. Очі їй блищали. Схожа на одну з тих Іродіад, які завдячують своїм існуванням пензлеві Леонардо да Вінчі (я перепродував колись картини старих майстрів), вона була сповнена життя і сили; нічого хирлявого, вбогого не було ні в лініях її фігури, ні в рисах лиця; вона викликала почуття любові, але сама, здавалося мені, була дужча за любов. Вона мені сподобалась. Уже давно моє серце так не билось. Отже, я вже одержав плату. Я сам дав би тисячу франків за почуття, що нагадало б мені молодість.
- Пане, - сказала вона, запропонувавши мені сісти, чи не зробите ви ласку, зачекавши борг?
- До завтрашнього полудня, графине, - відповів я, згортаючи пред"явлений їй вексель. - До того часу я не маю права опротестувати його.
А нишком подумав: «Плати за свою розкіш, за свій титул, плати за своє щастя, за свої привілеї, якими ти користуєшся. Для охорони свого статку багаті вигадали суди, суддів і гільйотину, до яких, мов метелики на згубний для них вогонь свічки, тягнуться недосвідчені. Але для вас, людей, що сплять на шовках і під шовками, є щось інше: муки сумління, скрегіт зубовий, прихований усмішкою, химери з лев"ячою пащею, що встромлюють ікла вам у серце».
Опротестувати? Невже ви думаєте про це? - вигукнула вона, дивлячись на мене. - Невже ви так мало поважаєте мене?
Коли б, графине, сам король заборгував мені і вчасно не заплатив, я б подав у суд на нього ще скоріш, ніж на якого іншого боржника.
У цей час хтось тихенько постукав у двері.
Мене немає вдома! - владним тоном сказала молода жінка.
Анастасі, це я. Мені треба з вами поговорити.
Трохи пізніше, мій любий, - відповіла вона вже не так гостро, але все ж суворо.
Що за жарти! Ви ж з кимось розмовляєте, - відповів, входячи, мужчина; це міг бути тільки сам граф.
Графиня глянула на мене, і я зрозумів: вона стала моєю рабою. Свого часу, юначе, я був такий дурний, що не опротестовував векселів. 1763 року в Пондішері змилувався над одною жінкою; а вона мене любісінько, обдурила. Так мені й треба було - навіщо я повірив їй?
- Чого вам треба, добродію? - спитав мене граф. Я бачив, як графиня затремтіла всім тілом, як біла
оксамитна шкіра на її шиї взялася пухирцями; по-простому кажучи, її шкіра стала гусячою. А я, я сміявся в душі, хоч ні один мускул не ворухнувся на моєму обличчі.
- Цей пан - один з моїх постачальників, - сказала графиня.
Граф повернувся до мене спиною, а я наполовину витягнув з кишені вексель. Побачивши цей невблаганний порух, молода жінка підійшла до мене і дала мені брильянт.
- Візьміть, - сказала вона, - і йдіть звідси. Я віддав їй вексель і, вклонившись, вийшов.
На мою думку, брильянт коштував добрих тисячу двісті франків. У дворі я побачив цілу юрбу слуг, лакеї чистили свої лівреї, ваксували чоботи, конюхи мили розкішні екіпажі.
«От що, - подумав я, - жене до мене знатних панів. От що примушує їх благопристойно красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не закалятися, йдучи пішки, аристократ або той, ще під нього підробляється, ладні з головою поринути в болото».
Саме в цей час ворота розчинилися і впустили кабріолет молодого дженджика, що приніс мені вексель графині.
- Пане, - звернувся я до нього, коли він вийшов з кабріолета, - будьте ласкаві, передайте ці двісті франків графині і скажіть їй, що ту заставу, яку вона дала мені сьогодні вранці, я трохи придержу і протягом тижня вона буде в її розпорядженні.
Дженджик узяв двісті франків і глузливо усміхнувся, немовби кажучи: «Ага, заплатила! Ну що ж, тим краще».
Я прочитав на його обличчі майбутнє графині. Цей вродливий білявий красунчик, холодний, бездушний картяр, розорить себе, розорить її, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину та й у інших салонах "наробить більше спустошень, ніж ціла гаубична батарея у ворожому полку.
Потім я попрямував на вулицю Монмартр до мадемуазель Фанні. Зійшов по вузьких, дуже стрімких сходах. Коли я опинився на п"ятому поверсі, мене провели у квартиру з двох кімнат, де все" блищало чистотою, як новенький дукат. Я не помітив ні порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла господиня - мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена простенько, але зі смаком парижанки. В неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний вигляд: каштанове, гарно зачесане волосся, спускаючись двома круглими начосами на скроні, відтіняло блакитні, чисті, як Кришталь, очі. Денне світло, пробиваючись крізь маленькі фіранки на вікнах, м"яко освітлювало її миле личко. Безліч покроєних шматків полотна, розкиданих навколо неї, свідчили про її професію, - вона шила білизну. Ця дівчина видавалася духом самотності.
Подаючи їй вексель, я сказав, що вранці не застав її.
Але ж гроші були у воротарки, - сказала вона. Я вдав, ніби не чую.
Ви, здається, рано виходите з дому?
- Я дуже рідко виходжу, та коли працюєш уночі, то треба ж іноді хоч провітритись.
Я глянув на неї. З першого погляду зрозумів усе. Це була дівчина, яку злидні примушували працювати, не розгинаючи спини; вона, мабуть, походила з якоїсь чесної фермерської родини, на обличчі в неї були веснянки, які бувають здебільшого у сільських дівчат. Від неї віяло доброчесністю. Я ніби опинився в атмосфері щирості і душевної чистоти, і мені навіть стало легше дихати. Бідна наївна дівчина! Вона в щось вірила: над її простеньким ліжком з фарбованого дерева висіло розп"яття, прикрашене двома гілочками буксусу. Я був майже зворушений. Мені хотілося запропонувати їй гроші в позичку всього по дванадцять процентів, щоб допомогти їй придбати якесь прибуткове діло.
«Але, - подумав я, - у неї, либонь, в який-небудь молодий кузен, що примусить її підписувати векселі і оббере бідну дівчину».
І я пішов, приборкавши свої великодушні наміри, бо мені не раз доводилося спостерігати, що коли благодіяння не шкодить благодійникові, то воно вбивав облагодіяного. Коли ви ввійшли до моєї кімнати, я думав саме про Фанні Мальво, - з неї вийшла б гарна жіночка, мати сім"ї. Я порівняв її чисте самотнє життя з життям тієї графині, що почала вже підписувати векселі, а незабаром скотиться в безодню пороків на самісіньке дно.
Замислившись, він помовчав з хвилину, а я в цей час розглядав його.
- Ну, так от, - заговорив він знову, - що ви скажете - хіба погані в мене розваги? Хіба не цікаво забратися в найпотаємніші закутки людського серця? Хіба не цікаво пізнати життя інших людей і побачити його без прикрас? Яких тільки картин не набачишся! Тут і гидкі болячки, і невтішне горе, любовні пристрасті, злидні, що на них чигають води Сени, юнацькі насолоди, що ведуть на ешафот, регіт розпачу і розкішні бенкети. Сьогодні бачиш трагедію: бідолашний батько наклав руки на себе, бо не може більше прогодувати своїх дітей. Завтра дивишся комедію: молодий гульвіса пробує розіграти перед тобою класичну сценку з Діманшем, пристосувавши її до нашого часу. Ви, звісно, чули, як вихваляють красномовність найновіших проповідників; іноді я гаяв час, ходив їх слухати. їм щастило де в чому змінювати мої погляди, але поведінку - ніколи в світі! - як сказав хтось. Так от, ці добрі священики, ваші Мірабо, Верньо та інші - просто заїки порівняно з моїми повсякденними ораторами. Часто яка-небудь закохана дівчина, старий купець, що стоїть на порозі банкрутства, мати, коли хоче затаїти синову провину, артист, що сидить без шматка хліба, вельможа, який втратив ласку і через брак грошей от-от позбудеться всього, що він здобув завдяки своїм тривалим зусиллям, усі ці люди іноді зворушують мене силою свого слова. Чудові актори! Але обдурити мене їм ніколи не щастило. Мій погляд як у господа бога, - я читаю в серцях. Від мене нічого не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, в кого в руках мішок золота. Я досить багатий, щоб купити сумління тих, що керують міністрами, починаючи від канцелярських служителів і кінчаючи їхніми коханками. Хіба це не влада? Я можу мати найвродливіших жінок і купувати найніжніші ласки. Хіба це не втіха? Влада і втіха - хіба не в цьому полягав суть усього нашого суспільного ладу? Таких, як я, в Парижі чоловік десять; ми вершителі вашої долі - тихенькі, нікому невідомі. А життя? Хіба це не машина, яку приводять у рух гроші? Знайте, що причини завжди переходять у наслідки: ніколи не вдасться відділити душу від тіла, дух від матерії. Золото - ось духовна суть усього теперішнього суспільства. Я і мої побратими, об"єднані однаковими інтересами, збираємося в певні дні тижня в кафе «Феміда» біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один сущому таємниці фінансового світу. Ніяке багатство не може нас обманути, - ми знаємо таємниці всіх знатних родин. У нас є щось подібне до «чорної книги», куди ми занотовуємо найважливіші відомості про державний кредит, про банки, про торгівлю. Ми нібито біржові духівники, становимо ніби священний трибунал інквізиції, де аналізуємо дуже незначні на перший погляд вчинки багатих людей і завжди вгадуємо правильно. Один з нас стежить за судовим середовищем, другий - фінансовим, третій за вищим чиновництвом, четвертий - за торговим. Я наглядаю за матусиними синками з багатих родин, за художниками і - акторами, світськими людьми, а також за картярами, - найцікавішою частиною паризького суспільства. Кожен оповідає нам таємниці свого сусіди. Обдурене кохання, ображений гонор - балакучі. Пороки розчарування, помста - найкращі агенти поліції. Як і я, мої побратими натішилися всім, усім переситились і люблять тепер тільки владу та гроші заради самого володіння владою грошима. Ось тут, - сказав він, показуючи на свою холодну, з голими стінами кімнату, - найпалкіший коханець, що десь в іншому місці спалахнув би гнівом від натяку і витягнув би шпагу через дрібницю, благає мене, мов бога, молитовно склавши руки. Найгордовитіший купець, найчванливіша красуня, найпихатіший військовий - тут усі благають зі слізьми люті або горя на очах. Сюди приходять благати і славетний художник, і письменник, чиї імена житимуть у пам"яті прийдешніх поколінь. А отут, - додав він, прикладаючи руку до свого чола, - містяться терези, на яких зважуються спадщина і інтереси всього Парижа. Ну як, ви й тепер думаєте, що під цією холодною, байдужою машкарою, непорушність якої так часто вас дивувала, немає радощів? - сказав він, обернувши до мене своє бліде, наче відлите з срібла обличчя.
Я повернувся в свою кімнату зовсім приголомшений. Цей маленький сухорлявий дідок раптом виріс у моїх очах, став фантастичною постаттю, втіленням влади золота. Життя і люди викликали в мене в цю мить жах.
«Невже все вирішують гроші?» - питав я себе.
Пригадую, я довго не міг заснути. Бачив купи грошей навколо себе. Мої думки посіла прекрасна графиня. Щиро признаюсь, хоч мені й соромно, вона зовсім затьмарила образ Фанні Мальво, простого, чистого створіння, приреченого на працю і невідомість. Але вранці, крізь серпанок мого пробудження, ніжна Фанні постала переді мною в усій своїй вроді, і я вже думав тільки про неї...
- Чи не хочете випити склянку води з цукром? - спитала віконтеса, перепиняючи Дервіля.
- Залюбки, - відповів він.
- Проте я не розумію, яке відношення до нас має вся ця історія, - мовила пані де Гранльє і задзеленчала дзвіночком.
- Сто чортів! - вигукнув Дервіль свою улюблену лайку. - Та я одразу розжену сон мадемуазель Камілли, коли скажу, що її щастя ще недавно залежало, від батечка Гобсека. Але старий уже помер (на вісімдесят дев"ятому році) пан де Ресто незабаром одержить чимале багатство. Як і чому - це потребує пояснень. Що ж до Фанні Мальво, то ви її знаєте: це моя дружина.
Бідолаха, - зауважила віконтеса, - ви з властивою вам щирістю, либонь, призналися б у цьому й перед більшим товариством.
Я ладен крикнути про це всьому світові , - відповів адвокат.
Ось солодка вода. Пийте, пийте, мій славний Дервілю. Ви ніколи нічого не досягнете, зате будете найщасливішим і найкращим серед людей.
Я вас покинув на вулиці Ельдера, у якоїсь графині , - промовив, підводячи голову, брат віконтеси, що трохи був задрімав. - Що ви там робили?
Через кілька день після моєї розмови з старим голландцем я захистив дисертацію, - вів далі Дервіль. - Я дістав ступінь ліценціата юридичних наук, а потім і звання адвоката. Старий скнара почав ставитися до мене ще довірливіше. Він навіть радився зі мною щодо різних своїх ризикованих афер, у які він встрявав, зібравши точні відомості, хоча навіть не дуже досвідчений ділок вважав би їх за небезпечні. Цей чоловік, на якого ніхто не міг вплинути, вислухував мої поради з певною пошаною. Правда, він завжди вміло користувався ними. Та ось, попрацювавши три роки в конторі, я дістав посаду старшого клерка і переїхав з вулиці де Гре, бо мій патрон, крім ста п"ятдесяти франків на місяць, давав мені ще харчі й квартиру. Це був щасливий день! Коли я прощався з лихварем він не виявив ні почуття дружби, ні не вдоволення, не запрошував мене заходити до нього; він тільки так на мене глянув, що можна було подумати, ніби лихвар володіє даром ясновидіння. Через тиждень старий сам прийшов до мене, приніс одну досить складну справу про відчуження майна; відтоді почав знову безплатно користатися моїми порадами, причому так невимушено, мовби платив мені за них. Наприкінці другого, 1818-1819 року мій патрон, страшенний гульвіса і марнотратник, опинився у великій скруті і змушений був продати свою контору. Хоч тоді патент адвоката й не коштував так неймовірно дорого, як тепер, мій патрон заправив за свою контору чималі гроші - сто п"ятдесят тисяч франків. Якби діяльній, освіченій, розумній людині довірили таку суму на купівлю цієї контори, вона могла б жити пристойно, платити проценти за позику і за десять років розквитатися з боргом. Однак у мене, сьомої дитини дрібного нуайонського буржуа, не було ні гроша. Та й знав я тільки одного капіталіста - батечка Гобсека. Честолюбна думка і якийсь промінь надії надали мені відваги звернутися до нього. І от одного вечора я повільно попрямував на вулицю де Гре. Серце в мене сильно калатало, коли я постукав у двері похмурого будинку. Мені згадалося все, що я чув од старого скнари ще тоді, коли навіть уявлення не мав, які жорстокі муки крають серце людей, що переступали цей поріг. Тепер, як і вони, я йшов до нього просити.
«Але ні , - сказав я собі , - чесна людина повинна і скрізь триматися з гідністю. Принижуватися через
гроші не варто. Покажу себе таким самим розсудливим, як і він».
Після того як я виїхав, батечко Гобсек найняв мою кімнату, щоб спекатися сусідів, і велів у своїх дверях і зробити маленьке заґратоване віконце; він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.
- Ну, то що, - своїм пискливим голосом звернувся старий до мене, - ваш патрон продав свою контору?
Звідки ви знаєте про це? Він про це ще нікому не казав, окрім мене.
Губи в старого зібралися по куточках складками, мов завіски, і цю німу посмішку супроводив холодний погляд.
- Якби цього не трапилось, я не бачив би вас у себе, - додав він сухо і замовк.
Я стояв спантеличений...
- Послухайте мене, батечку Гобсек, - почав, намагаючись говорити якнайспокійніше, хоч безстрасний погляд старого, що не зводив з мене прозорих блискучих очей, бентежив мене.

«Гобсек» впечатляет глубоким смыслом и моральной подоплекой сюжета. Это произведение связано с романом Бальзака «Отец Горио», а некоторые герои промелькивают в других сочинениях французского писателя, например, в романе «Человеческая комедия».

История создания

Работая над литературным произведением, Бальзак тщательно формировал описание героев, поднимал волновавшие его проблемы и изобличал пороки. Жадность, тщеславие, лицемерие всегда попрекались автором. Помимо главной мысли повести, Бальзак раздумывал над тем, как придать произведению художественную изысканность. Он пытался сохранить убедительность характеристик, сделать так, чтобы герои, собранные в ансамбле произведения, олицетворяли современную автору эпоху.

Точная дата написания оспаривается историками. После смерти писателя нашли три редакции произведения, в которые он вносил правки в течение 18 лет. Основой для повести послужил короткий рассказ «Ростовщик», написанный Бальзаком на заказ для журнала «Модник». Он послужил основой для первой главы произведения под названием «Опасности беспутства». В 1832 году его перевели на русский язык, а уже в 1835 публика приняла обновленный вариант повести. Название сменилось на «Папаша Гобсек», ассоциировавшееся у читателей с наименованием «Отец Горио».

Нынешнее название Бальзак дал повести в 1848 году, когда в порыве вдохновения вновь вернулся к редактуре. Он убрал мягкое обращение «папаша», решив познакомить читателя с грубым и алчным ростовщиком с необычной биографией.

В обоих вариантах повести Бальзак обличал жертв денег и залогов, а также тех, кто располагал властью над ними в виде векселей. В сочинении Бальзака противопоставляются аристократы и простые слои населения; те, кто привык работать без отдыха, и те, кто умеет тратить золото, прожигая жизнь.

Искусствоведы предполагают, что «Гобсек» основан на реальных событиях, свидетелем которых был автор произведения. Повесть называют автобиографичной, усматривая параллели с личной жизнью Бальзака. Писатель обсуждает в своих произведениях значение денег, осуждая их всепоглощающую власть. Драматизм, который несут в себе мужские и женские образы, непредсказуемые коллизии, высокая степень морализма подкупают любого, кто знакомится с творчеством Бальзака вообще и повестью «Гобсек» в частности.

Биография

Все герои повести подробно описаны автором и имеют развернутые характеристики. Внешность Гобсека много говорит о персонаже. Старик с желтоватым лицом округлой формы и неприятными чертами не вызывает симпатии. Национальность героя скрывается. Его прошлое покрыто завесой тайны, но ясно, что жизнь ростовщика была насыщенной и многообразной. Гобсек утверждает, что человека делают сильным трудности и горе, они же повышают восприимчивость.

Анализ героя позволяет предположить, что в юности он был пиратом. Скупость и эгоизм помогли скопить некоторое состояние, которое он использовал, давая деньги под высокий процент. За неприступность и суровость старика звали «золотым истуканом». Гобсек был востребован в своей среде. После разделения «зон обслуживания» между городскими ростовщиками он стал работать с аристократами и представителями сливок общества. При этом в любой ситуации, сколь бы щекотливой она ни была, он оставался непреклонным в решениях.

Гобсек является олицетворением алчности. В образе объединена романтическая и реалистическая литературные традиции. Внешность персонажа говорит о благородной старости, умудренности опытом и житейской мудрости, а поступки делают его бездушной машиной по зарабатыванию денег. Чем больше становилось состояние ростовщика, тем меньше человечности оставалось в нем. Лучший профессионал в своей области, он демонстрирует высокую степень подготовки к работе с финансами, дальновидность и прозорливость.

Сообразительный ростовщик ловко проворачивает аферы, оставаясь дипломатом. Бизнесмен и опытный делец, герой дает советы, вкладывает деньги, принося пользу обществу, но не идет на поводу у праздности. Персонаж привлекает честностью и философским взглядом. Все аргументы, которые он озвучивает, подкреплены опытом из его прошлой жизни.

Гобсек был юнгой-корсаром в юности, торговал драгоценными камнями и рабами, состоял на службе у государства. Им двигал инстинкт самосохранения, позволивший герою выжить в сложных ситуациях, с которыми он сталкивался в карьере.

Финал жизни ростовщика поражает. Его жизнь прошла в накопительстве, которое не принесло ни удовольствия, ни пользы. Ближе к смерти романтическая натура взяла верх над рациональным зерном, поэтому наследство Гобсека отойдет внучке сестры.

Сюжет

Действие берет начало с беседы Дервиля, графа Эрнеста де Ресто и виконтессы де Гранлье в ее салоне. Дочь высокопоставленной особы выказывала явное расположение к графу, за что была укорена матерью. Эрнест, не располагающий статусом и состоянием, был невыгодной партией для ее дочери. Слыша этот диалог, Дервиль приводит в пример историю Гобсека, которую читатель воспринимает из его уст, как от рассказчика.

Знакомство Дервиля и ростовщика длится давно. За это время Гобсек проникся к адвокату Дервилю доверием и поведал историю о том, как однажды взыскал внушительный долг с графини, попавшей в сложное положение. Женщина была вынуждена заложить бриллианты, а деньги посредством векселя достались ее любовнику. Намек ростовщика на то, что он разорит семью графини, не был услышан, но вскоре оправдался.

Позднее за помощью к Дервилю обратился любимец общества Максим де Трай, нуждавшийся в помощи ростовщика. Гобсек отказал в предоставлении услуг, зная о долгах красавца. Ранее обозначенная графиня вновь начала приходить к Гобсеку, закладывая драгоценности. Она делала это ради де Трая, подло грозившего покончить с собой. О сделке узнал супруг графини, благородно скрывший связь супруги. Этим мужчиной был отец Эрнеста де Ресто, полюбившегося дочери виконтессы.

Спустя некоторое время граф смертельно заболел, а графиня после его кончины сожгла завещание, тем самым передав имущество семьи в руки Гобсека.

Дервиль был посредником в вопросе возвращения наследства Эрнесту де Ресто, но ростовщик не пошел на уступки. Ростовщик умер в ужасных условиях, став заложником собственной скупости и алчности. Состояние было возвращено законному владельцу. Брак дочери виконтессы был организован не без усилий Дервиля.

Экранизации

Произведения классической литературы стали первым материалом, использованным для визуализации в кинематографе. Бальзака постановщики не обошли вниманием. Первый фильм по повести «Гобсек» вышел на экраны в 1936 году. Его снял советский режиссер Константин Эггерт. Роль главного героя исполнил актер Леонид Леонидов. В образе Дервиля предстал Александр Шатов. Любопытно, что в образе графа де Ресто в картине предстал сам постановщик.

В 1987 году режиссер Александр Орлов предложил вниманию публики собственную версию повести. Экранизация подготовили в СССР, на студии «Молдова-фильм». Гобсека в кинокартине сыграл Владимир Татосов. Роль Дервиля досталась Сергею Бехтереву. Лента стала одной из первых в фильмографии , перевоплотившейся в кадре в графиню де Ресто. Юного графа де Ресто, сыграл театральный режиссер , будучи на тот момент еще мальчиком.