Молитвы.Богослужения. Церковь для человека

«VIA EST VITA».

Напівстертий напис на гробниці в Геркуланумі.

«- Знаєш, я так і не зрозумів, хто кого вибирає, ми - дороги, або дороги нас...».
З нічної розмови з попутником без імені, у
фірмовому поїзді «Поділля».

Збори були недовгими. У старій, затертій до блиску шкіряній сумці-планшеті, (справжній, «льотчицькій»!), легко помістилися спеціально припасені для цього випадку плитка шоколаду «Чайка» і два червоних яблука. Шоколадка була майже ціла. Я тільки два рази розгортав блискучу упаковку і вдихав густий, пахнучий чимось далеким і хвилюючим шоколадний аромат. А вдруге не втримався, і відкусив маленький чорний квадратик, що відразу розтанув у роті. В кишені у мене вже лежали бувалий туристичний компас з відламаною стрілкою, і найголовніший скарб - складний ніж, з перламутровою ручкою і тонким гострим лезом. Цей ніж залишився на пам"ять про дідуся, якого я ніколи не бачив, тому, що дідусь помер ще до мого народження.
Треба було поспішати. Сонце тільки починало хилитися до вершини високого, порослого сивою ковилою пагорба, який тут, у селі, чомусь називали могилою. Олекса і Богдан відправилися на ставок рибалити, але на цей раз я не просився з ними, бо знав, що вже до вечора буду в іншому місці. Я буду на Небі! Так, так, на Небі!!
Мені вже давно стала відома таємниця. Я знав - якщо швидко і нікуди не звертаючи, йти нагрітим сонячними променями сільськім шляхом, прямо через посадку, а потім через поле, до лісу, який бачиться вдалині, то ця дорога обов"язково приведе туди, в те саме заповітне місце на горизонті, де земля таємничо і ніжно торкається неба. Я був чомусь абсолютно впевнений, що на небі мене чекають і дуже люблять. І там завжди радісно, і багато різних іграшок. І там ніхто нікого не ображає.
Ну, ось і все. Льотчицька сумка закинута за спину. (Ремінь на ній давно порвався і зав’язаний вузлом, який маленьким твердим горбком врізається мені в плече). Вигоріла на сонці невизначеного кольору футболка заправлена в штани, шнурки на кедах старанно зав"язані. Я замружуюся і стискаю праву руку в кулак. Ось вона, дорога. Моя дорога до Неба...
...
На цей раз Дорога вела мене в місця не надто ходжені та доступні. Неспокійну ніч у поїзді, наповнену відлунням нетверезих голосів в сусідньому купе, безупинним ляскотом туалетної двері і запахом тютюнового диму змінив сірий, непривітний ранок. Хоча, швидше за все, сірим і непривітним був я, неголений і зовсім не виспавшись. Навіщось махнувши рукою ні на що не звертаючій уваги сонно-незворушній провідниці, я зістрибнув з підніжки сплячого ще вагона на вологий від нічного дощу перон провінційного вокзалу. Попереду були дві з половиною години в маленькому тісному автобусі, який під ридаючий акомпанемент шансону і старече кашляння двигуна, віз своїх пасажирів на південний захід, прямо до кордону. Там, кілометрів за сорок від маленького містечка, що ось вже кілька сотень років промишляє торгівлею та контрабандою, моя дорога знову різко повертала. Повертала до неба, круто йдучи вгору по пісковику Монастирської скелі, до Лядовського Свято-Усікновенського скельного чоловічого монастиря.
...Видаючи деренчливі звуки і погойдуючись на вибоїнах, брудно-білий ВАЗ-2108 зник з виду за плавним вигином лісової дороги. Розминаючи затерплі від довгого сидіння ноги, я озирнувся. Густа поросль невисоких дерев з візерунчастим, починаючим жовтіти листям, приховувала мету моєї подорожі. На хвилину здалося, що я безнадійно і назавжди застряг тут, в цій подільській глушині, далеко від дому, від усього, що близько і дорого моєму серцю. Різко розвернувшись, я попрямував у напрямку, вказаному неговірким хлопцем, який, трохи поторгувавшись, погодився довезти мене сюди з районного центру.
Стежка вела себе якось дивно, час від часу намагаючись грати зі мною у схованки. Хруснула під ногою суха гілка. Крикнув тривожно птах, крик його розтанув у прозорому осінньому повітрі. І в цю хвилину, обернувшись, я побачив його. Безжиттєво й страшно дивилися в простір чорні очі - бійниці. ДВТ - довготривала вогнева точка. Приголомшений прямим попаданням снаряда, немов поранений звір, ховався він у лісовій гущавині. Врослий в чорну землю, спотворений вибухом уламок минулого. Гість з іншого світу. Мовчазний свідок тих страшних подій.
.....
1938-й рік. Кордон з Румунією. Сталінська лінія оборони, 12-й Могилів-Ямпільський укріпрайон. 120 кілометрів оборонних споруд, зведених в обстановці суворої секретності за наказом Радянського уряду на східному березі Дністра. 279 дотів і 18 артилерійських напівкапонирів. Кілометри підземних ходів. Страх, сліпа відданість і приреченість. Грізне дихання близької війни. Готові вбивати люди, що так бояться бути вбитими...
Командиру сто п’ятдесят третього окремого саперного батальйону ось вже другий день не вдавалося знайти добровольця. Добровольця, який погодився б закласти вибухівку в скелю і підірвати монастир. І вже другий день на грубо збитому командирському столі лежав без виконання наказ заступника наркома НКВС України. А з такими наказами не жартують. Сивий майор зіщулився, і рваний шрам на його щоці став наливатися кров"ю. За вікном сільські дітлахи грали в футбол, весело ганяючи замість м"яча стару шапку-вушанку. Двері несподівано відчинилися, і в кімнату, без звичайної в таких випадках доповіді, влетів ординарець: «Знайшли, товаришу майор! Погодився тут один, місцевий, за додатковий продпайок і літр спирту!». Майор мовчки піднявся, обсмикнув гімнастерку з прикріпленим до неї орденом Бойового Червоного Прапора, і якось недобре глянувши на ординарця, вийшов на залите весняним сонцем подвір’я...
..........
- Але ж він загинув через кілька днів, - задумливо мовив отець Пантелеймон, дивлячись кудись поверх моєї голови. - Підірвався на власному заряді, тут недалеко, в гранітному кар"єрі.
- Хто підірвався? - не відразу зрозумів я. Ще хвилину тому священик захоплено розповідав мені про перших подільських християн, знахідки трипільської кераміки, і про таємничі артефакти приховані грецькими ченцями дев"ять століть тому в недосліджених печерах під Лядовською скелею.
- Та той сапер, який у 38-му підривав монастир, - також задумливо продовжував він.
- Кажуть, коли доброволець закладав вибухівку у храмі Святого преподобного Антонія, почувся йому неземний спів... Немов янголи співали. Але людину не зупинили небесні голоси. Прогримів вибух такої страшної сили, що куполи церков і дзвони відкинуло на середину річки. Вони і понині там. Дід Михей, монастирський сторож, любить розповідати, що в переддень престольного свята, чутно вночі, як з дна річки доноситься глухий і протяжний дзвін. Правда, ніхто його словам не вірить. Вціліла після тих подій тільки печера, в якій молився ще сам Святий Антоній. Вибухова хвиля, проробивши в скельній породі невеликий отвір, вийшла назовні, не пошкодивши святого місця. Двічі підривати не стали.
Трапилося все це, незадовго до нападу на Радянський Союз фашистської Германії. У перші ж місяці війни, Червона Армія, практично не вчинивши опіру, відступила, здавши прикордонні укріплення Могилів-Ямпільського рубежу Сталінської лінії оборони ворогу. Тому і не було в цих місцях запеклих боїв. У село, з якого був родом підривник, підірвавший святині, залетіла тільки одна сліпа міна, випущена чи то з німецького, чи то з радянського міномета. Міна ця потрапила якраз в його будинок. Всі, хто жили в тому будинку, загинули.
...Після благодатної трапези на монастирській кухні, ми з отцем Пантелеймоном сиділи на невеличкій терасі перед печерними храмами, освяченими в ім"я Святої великомучениці Параскеви та Усікновення Глави Святого Іоанна Предтечі. Далеко внизу дивно тихий Дністер дбайливо ніс віддзеркалення неба на своїх ласкавих водах.
«Небо-ріка або ріка-небо? От би поплисти по цій річці, далеко-далеко…» - несподівано подумалося мені.
Двома годинами раніше, я, ледве тягнучи ноги від утоми, дістався-таки до монастирських воріт. Перед очима все ще виникали змінюючи одна-одну картини: урочисто-мовчазні скелі, що,немов казкові велетні, піднімаються по обидва боки неширокої дороги; витворене на великому моховитому камені суворе зображення Святого пророка Іоанна Хрестителя; дерева-тіні, що поодинці приліпилися до пісковику…
«Історія Лядовського Свято-Усікновенського чоловічого монастиря сходить до далеких часів володарювання Великого Рівноапостольного князя Володимира - Хрестителя Русі, - хрестоматійно викладав о. Пантелеймон - У той час по Дністру проходив один з найбезпечніших торгівельних шляхів, що зв"язував Скандинавські країни, Галицькі князівства і Візантійську імперію. Переказ свідчить, що саме цим шляхом повертався на Русь чернець Антоній, який прийняв постриг в обителі Єсфігмен на Святій горі Афон. Опинившись у благодатному Лядовському краї, преподобний Антоній раптом відчув заклик «гласу небесного» і оселився у печері, де сам висік собі келію, яка до цих пір дбайливо зберігається ченцями і носить його ім"я».
Святий преподобний отче Антоніє Печерський, моли Бога за нас!..
Майже двісті років, аж до татаро-монгольської навали, що кривавою хвилею захлеснула Русь, шукали тут «мову звернення до Бога» насельники. Ченці повернулися в ці місця тільки в кінці чотирнадцятого століття, коли Поділля увійшло до складу Великого князівства Литовського. Але не раз ще кров струмувала по білому камінню Монастирської скелі, і плакало Небо, гублячи сльози дощів в почорнілу від горя воду Дністра. Так було і за часів турецького панування в Подністров"ї, і в страшні роки радянської влади, яка намагалася стерти Лядовський монастир, як і сотні інших монастирів, з лиця землі.
- Ну, гаразд, я бачу, Ви порядком втомилися, - священик якось по-дитячому, незахищено посміхнувся. - Забуваю іноді про час, вибачте покірно... Ходімо. Ми піднялися, і зробили кілька кроків убік вузького проходу в скелі, що чорнів прямо перед нами. Невелике природне поглиблення у величезній брилі вапняку, що підносилася праворуч від нас, було доверху заповнено оплившими свічковими недогарками.
- Беріть, вони нам знадобляться, - почув я. Вибираючи недогарки, я помітив, що поверхня каменю зверху донизу покреслена написами, явно прадавніми, виконаними на невідомих мені мовах. Мій провідник чиркнув сірником, запалив свічку і протиснувся у темряву. Довелося поспішити за ним, орієнтуючись тільки на маленький тремтливий вогник попереду. Деякий час ми йшли тісним коридором, вирубленим сотні років тому у товщі породи. Несподівано хід круто повернув праворуч і обірвався кудись униз. В обличчя війнуло вогкістю і тліном. Недогарок свічки в руці отця Пантелеймона ні з того ні з сього, згас. Втративши рівновагу від несподіванки, я хитнувся назад і спробував обпертися об стіну. Але, замість того, щоб знайти опору, моя рука пірнула в порожнечу, і я завалився боком на щось, що дуже нагадувало невисокий кам"яний столик.
Чирк!.. Сірник розгорівся і поділився полум"ям зі свічкою священика. - Вибачте, - винувато сказав він. Але я вже не слухав його. Те, що в темряві здалося мені столом, насправді було широкою, видовбаною в камені нішею, наповненою людськими кістками.
- Монастирська костяниця. Вона дуже давня, - вогник у руці мого супутника описав широку дугу. Будівельники натрапили на неї під час ремонту храму. Тут ще багато таких... Їх називають криптами. На грецькому, це означає «критий підземний хід, тайник». За старовинною традицією тіла померлих ченців віддавали землі, а через деякий час відкопували. Кістки омивали вином та упокоювали в кам"яних печерах. Тут добре молитися. Багато спокус відступає від душі...
Якийсь час ми мовчали, потім, перехрестившись і вклонившись встановленому тут невеликому розп"яттю, відправилися у зворотній шлях. Перед тим, як покинути крипту - костяницю, я обернувся. Пожовклі черепа порожніми очницями дивилися кудись повз мене, напевно, їм було видно Вічність. «Пам"ятай, прихожий, що ми були як ви, а ви будете як ми», - здавалося, силкувалися сказати мертві нам, живим.
Після темряви підземелля світ зачаровував іскристими барвами, дивною грою світла й тіні. Знайомство з монастирем, заснованим Святим преподобним Антонієм, тривало. Від монастирських будівель віяло спокоєм. Скелі ніжно і трошки незграбно колисали своїх приймаків: храмові приміщення, чернечі келії, трапезні. Навколо було напрочуд малолюдно, нам майже ніхто не зустрічався.
- А чи багато братії в монастирі? - запитав я отця Пантелеймона.
- Та-ак... До літа всі зберуться, - відповів він, відводячи очі вбік. Розмова перервалася - ми підійшли до келії Преподобного.
З дивним трепетним почуттям ступив я на кам’яну підлогу освяченої молитвами невеличкої печери. Вирублена в скелі полка-лежанка. Промінь світла, що падає на ікону Святого з невеликого віконця-віддушини. У напіввідчинені двері зазирають вічне небо, безкраї поля і мовчазний Дністер. Отець Пантелеймон тактовно виходить з келії. Опускаюся на коліна і шепочу тихо:
«Отче Антоніє! Моли Бога за нас, за батюшку й за отрока Антонія...».
...Ми стояли і мовчки дивилися в далечінь. Вгорі було небо. А внизу була ріка. Здавалося, самі літа неспішним потоком несуть свої води повз нас, і тільки Монастирська скеля непідвладна вічному плину часу. Тисячоліття минули під цим небом і канули в цю ріку. А світ все той же. І точно таким же бачив його Святий Антоній. І точно таким же, нелегким і під час надзвичайним, був тоді шлях до Святості. Як і зараз...
На прощання - побачення з Антонієвою криницею. Багато століть це джерело своєю цілющою водою тамує спрагу і обдаровує зціленнями паломників і монастирську братію. Немов благословляючись, підставляю складені долоні прозорій прохолоді.
«...Хто питиме воду, що Я йому дам, жадати не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне». (Ін., IV, 14)
Отець Пантелеймон подарував мені свою книгу-дослідження про історію християнства і просфору, освячену в печерному храмі Святої великомучениці Параскеви.
- Це Вам на згадку про відвідини обителі, - знову, якось зовсім по-дитячому, посміхнувся він. - Дивний ми народ, витрачаємо останні гроші, мчимо стрімголов в Палестину, на Сінай, у Тибет... Все шукаємо якихось прозрінь, одкровень, знамень. Про піраміди Єгипту і статуї острова Пасхи знаємо більше, ніж про кургани аріїв та скіфів. Адже наші степові кургани, - унікальне явище світової історії! Жодна країна в світі не може похвалитися такою їх кількістю і різноманітністю!.. Ніщо не замінить нам Святості рідної землі, її храмів, лісів, річок і ланів. «Де народився, там і знадобився», - ось вона мудрість. Не Соломонова мудрість, а наша, власна, народна, заповідана дідами-прадідами. А значить це, що любити треба Україну, знати її. Тільки тут, на своїй Батьківщині, відроджуватися нам як народу, як нації. Пізнавати своє серце, удосконалювати розум і освячувати душу.
Я передав священику Рубанівську газетку, випущену до свята Покрови Богородиці. З тим і розпрощалися.
На цей раз Дорога вела мене до стародавнього святилища кочових племен аріїв. Туди, де на стрімкому березі Дністра замикають священне коло дванадцять покреслених рунами мегалітів-жерців. І ось вже тисячі років спостерігають за ними чорними очницями печер, вибілені сонцем і вітрами навколишні скелі…
...........
Часом, обертаючись на своєму шляху, я намагаюсь розглянути щось, дуже важливе для мене, там, в прихованому оманливими тінями Пройденому. Але Минуле вже встигло поховати своїх мерців, і мені не вдається нічого побачити. Іноді я замислююсь про Майбутнє. І раптом, чітко розумію, що Майбутнє теж приховано від мене, і неможливо підняти завісу... Непередбачувано і загадково Минуле та Майбутнє присутні у нашому житті, на одну палаючу мить перетинаючись в єдино важливій і значущій для нас точці Вічності, ім"я якій - «Сьогодення». Немов падаючі зірки, спалахують і згорають секунди. Білим попелом вкривають наші непокриті голови. І не відведено нам більшого часу для рішень. І не відведено нам більшого часу для Вибору. Як мислити, як чинити, як жити? Зберігати, щоб втрачати, або віддавати, щоб знаходити? Які сліди залишити на шляхах Матері - Землі? На Богом даних нам дорогах. Дорогах, що ведуть нас до Неба...

Справедливо утверждение, что в христианстве чаще ведется речь о грехах, нежели о добродетели. Поэтому оно воспринимается как путь лишений, целью которого является не поиск блага, но прежде всего и главным образом, избежание зла.

Не подлежит сомнению, что подобная точка зрения придает греху больший вес, чем он имеет в действительности, порождает комплекс виновности и превращает мир Божий в мир манихейский, за господство в котором силы добра ведут борьбу с силами зла. Все это происходит в цивилизации, ищущей, с поистине маниакальным упорством демонстрирующей, а порой и создающей девиантное – то есть отклоняющееся от социальных норм – поведение, оттесняя на задний план добро, о существовании которого она вспоминает только по определенным датам. Наступают ведь каждый год и праздники Рождества и Пасхи, с пространством и временем которых издавна связано буколическое представление о положительной стороне жизни, ее человечности. Подобным образом цивилизация девиантности, выдавая нам порцию умилительных картин, подобных музыкальной паузе, получает алиби с тем, чтобы продолжить свой путь, свое существование полностью оправданной и без всяких проблем.

Допустим, что все сказанное и есть сегодняшний день современной цивилизации, к которой принадлежат и в рамках которой действуют христианские церкви всего мира, (это, впрочем, не значит, что они являются ее порождением). В этом случае история пути греха на Востоке и на Западе существенно различаются.

Давайте с самого начала отметим и подчеркнем, что богословское учение о семи смертных грехах не имеет истоков в Библии. Слова из Первого послания святого апостола Иоанна о «грехе к смерти» (5: 16-17), часто приводимые в поддержку доктрины о так называемых смертных грехах, не относятся к какому-то конкретному греху, но, как совершенно очевидно из контекста, касаются отрицания факта вочеловечения. Итак, согласно Новому Завету, единственным грехом, ведущим к смерти, является отрицание воплощения Слова Божиего и, следовательно, отрицание Воскресения Христова.

Господь наказующий

Родоначальником учения о семи смертных грехах, возникшего в западном христианстве в VI веке, был папа Григорий Великий, называемый также Двоесловом. Именно он поместил в центр своей богословской концепции учение об «огне очищающем», чем положил начало «мрачному Средневековью со страхом ада», основанному на «правовом» и крайне моралистическом понимании взаимоотношений Бога и человека. Эти отношения строятся по схеме преступления и наказания. Грех понимается как преступление человека, нарушающего Закон Божий, Божественную справедливость, а его преодоление осуществляется путем наказания.

Истоками учения о семи смертных грехах, иными словами, первыми попытками систематизации грехов со всеми вытекающими из этого последствиями, были списки, составленные в IV в. Евагрием Понтийским и чуть позже Иоанном Кассианом. В частности, список Евагрия включает в себя восемь тяжких грехов, восемь помыслов: чревоугодие, блуд, сребролюбие, печаль, гнев, уныние, тщеславие и гордыню. В дальнейшем, по утверждению Евагрия, в результате слияния воедино тщеславия и гордыни и появился список из семи смертных грехов.

Необходимо, однако, отметить, что Евагрий говорит не о смертных грехах, но о помыслах, поражающих монахов в брани с бесами, от которых можно излечиться, взращивая в душе восемь лекарств – по одному на каждый помысел, – ведущих монаха к бесстрастию и, наконец, к желанной любви.

Несомненно, что учение о семи смертных грехах не появилось на пустом месте, но является своеобразным истолкованием вышеуказанных списков, «Десяти заповедей» иудейской традиции, а также богословского разделения грехов на «тяжкие» и «легкие». Это разделение возобладало в Церкви практически с самого ее основания и было связано как с исповедью и покаянием, так и с практикой отпущения грехов, различной в каждом конкретном случае.

Таким образом, тяжкие грехи, как, например, убийство или распутство, которые никогда не входили в эти списки, некогда могли привести к полному исключению верующего из лона Церкви и поэтому не подлежали и публичной исповеди. Давайте вспомним здесь о восторженных представлениях того времени, когда люди верили, что скоро грядет или даже уже настало Второе Пришествие Христово, и что, следовательно, Церковь не имеет никаких полномочий принимать решения по поводу тяжких грехов, ибо вскоре этот вопрос будет решать Сам Господь. Но иногда, в особых случаях, эти грехи прощались апостолами, и верующий вновь принимался в лоно Церкви.

Отказ Церкви от взглядов, согласно которым тяжко согрешившие удостоятся прощения лишь после Второго Пришествия, впервые получил законное оформление в XXII правиле Анкирского Собора 314 года. Там специально подчеркивалось, что на совершивших преднамеренное убийство налагается епитимия и что они удостаиваются Причастия Святых Таин на смертном одре в конце их земной жизни, а не на Страшном Суде.

Господь Человеколюбец

В то время как Запад занимался составлением списков грехов, а также их разделением на тяжкие и легкие и их интерпретацией в правовом и церковном аспектах, поставив в центр жизни христианина страх перед Господом Судией и порождая психологические комплексы вины, Восток пошел по другому пути.

Руководствуясь, главным образом, значением человеческой личности, не укладывающейся в замкнутые системы какой бы то ни было безличной объективности законов и правил, не принимающих во внимание таинство различия, восточные отцы Церкви упорно отказывались делить грехи на смертные и не смертные и, следовательно, не признавали никакой их систематизации.

Таким образом, единственным «грехом к смерти» оставалось богохульство как сознательное и нераскаянное противление очевидной истине, иными словами, хула на Духа Святого. И потому даже молитвы святого о таком грешнике не будут услышаны. Или же, как намного красивее сказал о том же Симеон Новый Богослов, язвой, ведущей к смерти, является любой нераскаянный и неисповеданный грех, без всякого их разделения на мелкие и крупные, смертные и не смертные, серьезные и незначительные. В подобной перспективе понимания церковной жизни становится очевидным, что в центре восточного богословия, в рамках его в высшей степени созидательной цивилизации, находится человек. Человек слабый, а никак не преступник, человек, жаждущий принять исцеление, а не наказание из рук Господа Человеколюбца, из рук Бога Любви.

Особенно интересно, что в восточном христианстве, даже при наличии идущей вразрез с общей традицией попытки систематизации грехов, ни в коем случае не говорилось о смертных грехах, но лишь о страстях и помыслах. В этой связи знаменательна фигура святого Иоанна Лествичника, считавшего себя последователем святого Григория Богослова, которого он в данном конкретном случае путает с папой Григорием. Иоанн Лествичник высказывается в пользу концепции семи грехов, которая кажется ему предпочтительней восьмичленной. По этому поводу он пишет: «Некоторые имеют обыкновение писать о тщеславии во особенной главе и отделять оное от гордости; посему и говорят они, что начальных и главных греховных помыслов восемь. Но Григорий Богослов и другие насчитывают их семь. С ними и я более согласен; ибо кто, победив тщеславие, может быть обладаем гордостию?».

Средство подчинения

Из всего сказанного очевидно, что несмотря на то, что Восток и Запад опирались на одни и те же традиции раннего христианства, они интерпретировали их совершенно различным способом. Не будет преувеличением сказать, что причина этих различий лежит в тех предпосылках, на основании которых каждая Церковь истолковывает общие истины прошлого. Итак, именно общественные, экономические, политические и культурные факторы создают то пространство, то лоно, в котором развивается богословие, и влияют на его развитие. Иными словами, развитие богословия происходит в пространстве и во времени, в русле истории, которая влияет на него и в свою очередь сама подвергается его влиянию.

Таким образом, нетрудно понять, что «правовая» и крайне моралистическая концепция спасения на Западе, в центре которой находится юридическое и формальное упорядочивание поведения человека, неминуемо привела к превращению мучительного поиска пастырского ограничения в жизни древней Церкви в средство подчинения, в средство контроля над свободой и совестью членов церковной общины. Напротив, на Востоке, где господствует целительный дух спасения во Христе, несмотря на все многочисленные влияния западной схоластики, даже систематизация грехов не приводила к их разделению на смертные и не смертные, прощаемые и не прощаемые, ибо, согласно Максиму Исповеднику, «немощь простительна, а не достойна наказания».

Церковь для человека

Итак, если Бог Справедливости в одном случае является через своих представителей как абсолютный защитник порядка и законности, Бог Любви в другом случае ждет, по словам старца Паисия, удобного момента, дабы с дерзновением привести в действие план спасения человека, подвизающегося с любочестием. Старец пишет, простым и вместе с тем исчерпывающим образом определяя мир воплощения Церкви благовестительной, Церкви Любви и Мира, Церкви, созданной для человека: «Бог не оставит человека, подвизающегося, насколько он может, с любочестием, не расположенного к бесчинствам и то побеждаемого, то побеждающего в борьбе своей. Кто хоть немного расположен к тому, чтобы не опечалить Бога, пойдет в рай «в галошах». Благой по Своей природе Бог с дерзновением «втолкнет» его в рай. Он дает ему намного больше, чем человек заслужил, Он устроит все так, чтобы взять его душу в тот час, когда он находится в покаянии. Человек может биться всю свою жизнь, но Бог не оставит его, заберет его в наиболее подходящее время. Господь милостив, Он всем нам желает спасения. Если бы спастись могли только немногие, то зачем было Христу принимать крестную смерть? Врата рая не узки, они широко открыты для всех, смиренно склоняющих голову, для тех, кого не распирает гордость. Только бы они покаялись, отдали Господу бремя своих грехов, и тогда они беспрепятственно войдут в эти врата».

Тихо, з неймовірною легкістю вона піднімається вгору. Вже навіки залишилися позаду земні клопоти і турботи. Зараз тільки одне тривожить: що її чекає? Навкруги панує темрява. І лише десь далеко-далеко видніється промінчик сонця. Чим далі, тим стає все важче, тривожніше, але вона не зупиняється. Ще кілька зусиль - і пітьма залишається позаду. Вона прямує до світла. І от довгоочікувана вершина. А що ж там? Чи виправдається її віра і сподівання?.. О, так! Надії збулися. Душу наповнила невимовна радість від побаченого. Перед нею постала картина, яку ніколи не зможе описати жоден поет і намалювати жоден художник. Що жто було?.. Це був рай. Око людське не бачило, і вухо людське не чуло тієї гармонії і краси, яка там царювала. І от Агнець Божий наблизився до неї і промовив: "Душе праведна, ти була вірна мені все життя: я був голодний, і ти мене нагодувала, я був спраглий, і ти мене напоїла, я був нагий, і ти мене зодягнула, я був подорожнім, і ти мене в дім прийняла, я був недужий, і ти мене відвідала, я був невільником, і ти мене викупила, я був померлим, і ти мене похоронила..Ти зреклася себе, взяла свій хрест і пішла за мною. Ти заслужила Царство Боже. Відтепер і навіки ти будеш зі мною!.."

..."Дитино, пробудися, вже ранок! Час вставати". О, який чудовий сон мені наснився! Як би хотілося, щоб у кінці моєї життєвої мандрівки відбулося те ж саме. Мені так добре. Напевно, відтепер я робитиму все, щоб так справді сталося. Та то лише мить. А що далі? День за днем, тиждень за тижнем, рік за роком спливають години земної мандрівки. "Час проминає, вічність наступає ". А я у своїх щоденних турботах все більше віддаляюся від Бога. Зранку потрібно скоро вставати, молитва переплітається з думками про вдале спланування нового дня. Дорогою до місця навчання завжди зустрічаються люди, з якими можна "вбити час", ведучи пусті та зайві розмови. А там вже й університет, моя група, чергові намагання привернути до себе увагу. І знову пусті розмови. Розпочинається пара, і виявляється, що на сьогодні я абсолютно не готова. Що ж робити, хто допоможе? Тут пригадується Христос. Боже, поможи мені! Так, милосердний Господь помагає. А в іншому випадку починаються нарікання, докори, зневіра..Нічого, якось буде. В мене є друзі, маю авторитет, нащо мені перейматися.

День проминає, зворотня дорога додому виглядає аналогічно. От я вже вдома, треба вчитись, та де там. Телефонують друзі - треба і їх потішити своєю присутністю. Незабаром вечір. Хочеться спати. І знову поверхова розсіяна молитва - швидше до ліжка спати, а завтра буде новий день, тоді і помолюся. І так щодня...

А як же та мрія про рай? Ні, зараз не маю часу. Потрібно здобувати освіту, шукати вигідну компанію, радіти життю. Молодосте, якати прекрасна! Дискотеки, гулянки, забави - так, це я люблю. Що мені церква, молитва, піст? От буду стара, немічна - тоді буду молитися і постити, а зараз це не для мене...

Але одного безтурботного дня стався непередбачуваний випадок, який дав мені глибоку науку. Напевне, на все життя. Я їхала на навчання. Оскільки маршрутка була переповнена, мені довелося стояти при вході, спершись на двері. Нічим не переймаючись, я спокійно собі їхала до пункту мого призначення. В якусь мить мені пригадалися слова семінариста-катехита, який часто наголошував на тому, щоб завжди раціонально використовувати час на славу Божу, і що молитися потрібно завжди і всюди. Отож я почала молитися коротенькі молитви-зітхання (стрілисті акти), які знала напам"ять. Раптом мене стала непокоїти думка, що мені слід відійти від дверей (на які я сперлася і при цьому ні за що зовсім не трималася) і чимскоріше піднятися до салону маршрутки. Ця думка, чи радше якийсь внутрішній голос, не давав мені спокою. Я мусила докласти чималих зусиль, щоб піднятися. І власне в цю мить, коли, знайшовши якусь точку опори, заледве трохи відсунулася від дверей - вони відчиняються, а маршрутка мчить на великій швидкості ... Я заніміла від жаху. Страшно навіть подумати що було б, якби я не відійшла від тих дверей. Донині твердо переконана, що за врятоване життя маю завдячувати молитві, бо якби не ласка Божа, то мене вже б відвідували на цвинтарі.

Повертаючись до цієї ситуації, можна сказати, що за одну мить - ціле моє життя промайнуло у мене перед очима: безтурботність, гулянки, веселощі, забави. .А тут і смерть стукає у двері: "Ходи, дитино, твій час вийшов". Як? Боже, чому ти мене так скоро кличеш? Та ж я ще не встигла заслужити собі рай! Але смерть не вибирає, не щадить, а приходить тихо, неочікувано і забирає з собою...

Куди б того дня пішла моя душа? Страшно навіть подумати. Але як бути, коли ж то знайти час на Бога? Треба терпіти, постити, умертвлюватися, багато молитись. А що скажуть друзі? Чине будуть вони з мене насміхатися? Вони напевно будуть вважати мене за дивачку чи ненормальну. Потрібно вибрати одне з двох. Що я оберу?

Як важко, надзвичайно важко у теперішньому модерному світі зректися себе і йти за Христом. Але я це зроблю, чого б це мені не коштувало. Буду виглядати дивною, не такою, як всі. Як до мене поставляться близькі, друзі, як сприймають? Не знаю, але я все одно піду за Христом. "Ви будете мене бити, а я буду вас любити..".. Ой, напевно, треба буде багато терпіти. Чи я зможу, а може, не варто? Ні, зможу! Коли мені буде важко, я не буду нарікати, а здамся на волю Божу. Саме такою буде моя дорога до неба. І в найважчу мить пригадаю собі слова блаженного Йосифа Калясанціо: "Не віднайде Ісуса той, хто не терпітиме для Нього". Адже саме терпеливість є тим середником, який веде нас до неба. Відтепер я буду жити не для себе, а для Тебе, Христе. Господи, дай, щоб мої постанови не були лише пустими, кинутими на вітер словами. Боже, поможи мені витривати в доброму до кінця, не дай впасти в зневіру.

З Тобою хочу падати в знемозі,
Убогим бути, старцем при дорозі,
Об людську злобу серце обдирати,
І так, як Ти, навчитися прощати...
Ковтатиму солоні краплі поту,
Як волочити будуть на Голгофту,
Дивитимуся просто в очі смерті -
З Тобою жити і з Тобою вмерти.
о. Олег Кривобочко

Марія КОВАЛЬСЬКА, Студентка
Дзвін з Фатіми 2(37), березень-квітень 2008 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org

І від болю важкою сльозою
По променю золотому
Я душею злечу голубою
До Бога. До сонця. Додому..
о. Ярослав Лесів

Тихо, з неймовірною легкістю вона піднімається вгору. Вже навіки залишилися позаду земні клопоти і турботи. Зараз тільки одне тривожить: що її чекає? Навкруги панує темрява. І лише десь далеко-далеко видніється промінчик сонця. Чим далі, тим стає все важче, тривожніше, але вона не зупиняється. Ще кілька зусиль - і пітьма залишається позаду. Вона прямує до світла. І от довгоочікувана вершина. А що ж там? Чи виправдається її віра і сподівання?.. О, так! Надії збулися. Душу наповнила невимовна радість від побаченого. Перед нею постала картина, яку ніколи не зможе описати жоден поет і намалювати жоден художник. Що жто було?.. Це був рай. Око людське не бачило, і вухо людське не чуло тієї гармонії і краси, яка там царювала. І от Агнець Божий наблизився до неї і промовив: "Душе праведна, ти була вірна мені все життя: я був голодний, і ти мене нагодувала, я був спраглий, і ти мене напоїла, я був нагий, і ти мене зодягнула, я був подорожнім, і ти мене в дім прийняла, я був недужий, і ти мене відвідала, я був невільником, і ти мене викупила, я був померлим, і ти мене похоронила..Ти зреклася себе, взяла свій хрест і пішла за мною. Ти заслужила Царство Боже. Відтепер і навіки ти будеш зі мною!.."

..."Дитино, пробудися, вже ранок! Час вставати". О, який чудовий сон мені наснився! Як би хотілося, щоб у кінці моєї життєвої мандрівки відбулося те ж саме. Мені так добре. Напевно, відтепер я робитиму все, щоб так справді сталося. Та то лише мить. А що далі? День за днем, тиждень за тижнем, рік за роком спливають години земної мандрівки. "Час проминає, вічність наступає ". А я у своїх щоденних турботах все більше віддаляюся від Бога. Зранку потрібно скоро вставати, молитва переплітається з думками про вдале спланування нового дня. Дорогою до місця навчання завжди зустрічаються люди, з якими можна "вбити час", ведучи пусті та зайві розмови. А там вже й університет, моя група, чергові намагання привернути до себе увагу. І знову пусті розмови. Розпочинається пара, і виявляється, що на сьогодні я абсолютно не готова. Що ж робити, хто допоможе? Тут пригадується Христос. Боже, поможи мені! Так, милосердний Господь помагає. А в іншому випадку починаються нарікання, докори, зневіра..Нічого, якось буде. В мене є друзі, маю авторитет, нащо мені перейматися.

День проминає, зворотня дорога додому виглядає аналогічно. От я вже вдома, треба вчитись, та де там. Телефонують друзі - треба і їх потішити своєю присутністю. Незабаром вечір. Хочеться спати. І знову поверхова розсіяна молитва - швидше до ліжка спати, а завтра буде новий день, тоді і помолюся. І так щодня...

А як же та мрія про рай? Ні, зараз не маю часу. Потрібно здобувати освіту, шукати вигідну компанію, радіти життю. Молодосте, якати прекрасна! Дискотеки, гулянки, забави - так, це я люблю. Що мені церква, молитва, піст? От буду стара, немічна - тоді буду молитися і постити, а зараз це не для мене...

Але одного безтурботного дня стався непередбачуваний випадок, який дав мені глибоку науку. Напевне, на все життя. Я їхала на навчання. Оскільки маршрутка була переповнена, мені довелося стояти при вході, спершись на двері. Нічим не переймаючись, я спокійно собі їхала до пункту мого призначення. В якусь мить мені пригадалися слова семінариста-катехита, який часто наголошував на тому, щоб завжди раціонально використовувати час на славу Божу, і що молитися потрібно завжди і всюди. Отож я почала молитися коротенькі молитви-зітхання (стрілисті акти), які знала напам"ять. Раптом мене стала непокоїти думка, що мені слід відійти від дверей (на які я сперлася і при цьому ні за що зовсім не трималася) і чимскоріше піднятися до салону маршрутки. Ця думка, чи радше якийсь внутрішній голос, не давав мені спокою. Я мусила докласти чималих зусиль, щоб піднятися. І власне в цю мить, коли, знайшовши якусь точку опори, заледве трохи відсунулася від дверей - вони відчиняються, а маршрутка мчить на великій швидкості ... Я заніміла від жаху. Страшно навіть подумати що було б, якби я не відійшла від тих дверей. Донині твердо переконана, що за врятоване життя маю завдячувати молитві, бо якби не ласка Божа, то мене вже б відвідували на цвинтарі.

Повертаючись до цієї ситуації, можна сказати, що за одну мить - ціле моє життя промайнуло у мене перед очима: безтурботність, гулянки, веселощі, забави. .А тут і смерть стукає у двері: "Ходи, дитино, твій час вийшов". Як? Боже, чому ти мене так скоро кличеш? Та ж я ще не встигла заслужити собі рай! Але смерть не вибирає, не щадить, а приходить тихо, неочікувано і забирає з собою...

Куди б того дня пішла моя душа? Страшно навіть подумати. Але як бути, коли ж то знайти час на Бога? Треба терпіти, постити, умертвлюватися, багато молитись. А що скажуть друзі? Чине будуть вони з мене насміхатися? Вони напевно будуть вважати мене за дивачку чи ненормальну. Потрібно вибрати одне з двох. Що я оберу?

Як важко, надзвичайно важко у теперішньому модерному світі зректися себе і йти за Христом. Але я це зроблю, чого б це мені не коштувало. Буду виглядати дивною, не такою, як всі. Як до мене поставляться близькі, друзі, як сприймають? Не знаю, але я все одно піду за Христом. "Ви будете мене бити, а я буду вас любити..".. Ой, напевно, треба буде багато терпіти. Чи я зможу, а може, не варто? Ні, зможу! Коли мені буде важко, я не буду нарікати, а здамся на волю Божу. Саме такою буде моя дорога до неба. І в найважчу мить пригадаю собі слова блаженного Йосифа Калясанціо: "Не віднайде Ісусатой, хто не терпітиме для Нього". Адже саме терпеливість є тим середником, який веде нас до неба. Відтепер я буду жити не для себе, а для Тебе, Христе. Господи, дай, щоб мої постанови не були лише пустими, кинутими на вітер словами. Боже, поможи мені витривати в доброму до кінця, не дай впасти в зневіру.

З Тобою хочу падати в знемозі,
Убогим бути, старцем при дорозі,
Об людську злобу серце обдирати,
І так, як Ти, навчитися прощати...
Ковтатиму солоні краплі поту,
Як волочити будуть на Голгофту,
Дивитимуся просто в очі смерті -
З Тобою жити і з Тобою вмерти.
о. Олег Кривобочко

Марія КОВАЛЬСЬКА, Студентка

Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Зробімо нашу мову чистішою разом!