Доступен ли читателям настоящий Тарас Шевченко

ВІДЗИВИ НА ПЕРШІ ВИДАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

[Питання шевченкознавства. - К., 1962. - Вип. 3. - С. 48-62.]

Наприкінці 1839 р. Є. П. Гребінка познайомив Шевченка з своїм земляком поміщиком П. І. Мартосом, з ім’ям якого зв’язане перше видання «Кобзаря». У своїх спогадах Мартос пише, що Гребінка рекомендував йому Шевченка тільки як талановитого учня К. П. Брюллова, тобто як художника. І лише пізніше, мовляв, коли йому часто доводилося бувати на квартирі Шевченка, який погодився малювати з нього портрет, він виявив поетичний хист у Шевченка і енергійно взявся за видання його творів.

Безпідставно приписуючи собі честь відкриття Шевченка-поета, Мартос не знав у 1863 р. 1 , що історія залишила вірогідні дані про те, коли сучасникам стали відомі перші поетичні твори Шевченка і як високо вони одразу були оцінені. Важко повірити, що Гребінка, який був у захваті від поезій Шевченка ще в 1838 р. і готував їх до друку в збірнику «Ластівка», міг приховати цей факт від свого приятеля і земляка. Мабуть, ініціатива видання творів Шевченка окремою книгою належить саме Гребінці, який вирішив залучити до цієї справи Мартоса, що був близько знайомий з цензором П. О. Корсаковим і до того ж міг дати кошти на це видання.

Так чи інакше, уже на початку 1840 р. збірник творів Шевченка під назвою «Кобзар» був зданий до друку. Як свідчить дата на звороті титульної сторінки, цензурний дозвіл на видання «Кобзаря» був одержаний 12 лютого 1840 р. В березні книга побачила світ 2 . Вона була видана у міцній картонній оправі. На окремому аркуші вміщена гравюра В. Штернберга: старий кобзар грає на кобзі, а біля нього стоїть хлопчик-поводир.

1 П. Мартос, Эпизоды из жизни Шевченко, «Вестник Юго-Западной и Западной России», 1863, № 4, стор. 32.

2 Перша рецензія на «Кобзар» вміщена в квітневому номері «Библиотеки для чтения», цензурний дозвіл на який датований 30 березня 1840 р. В листі Т. Г. Шевченка до брата Микити від 2 березня про вихід «Кобзаря» згадки що нема.

Перше оголошення про те, що надійшов у продаж «Кобзар», зустрічаємо в петербурзькій газеті «Северная пчела» від 4 травня 1840 р. в розділі «Библиографические и разные известия»: «В /49/ книжкових крамницях В. П. Полякова, на Невському проспекті, на розі Михайловської вулиці, в будинку графині Строганової і в Гостиному дворі, на Суконній лінії, № 17, надійшли в продаж:

Кобзар Т. Шевченка, СПб., 1840 р., 1 крб. срібл.». Тут же повідомлялося і про вихід у світ «Героя нашего времени» М. Ю. Лермонтова, байок І. А. Крилова тощо.

В «Кобзарі» надруковано вісім поезій Шевченка: «Думи мої, думи мої» (стор. 1 - 11), «Перебендя» з присвятою Є. П. Гребінці (стор. 13 - 20), «Катерина» з присвятою В. А. Жуковському (стор. 21 - 67), «Тополя» з присвятою сестрі художника П. С Петровського - П. Петровській (стор. 69 - 82), «Думка» («Нащо мені чорні брови») (стор. 83 - 87), «До Основ’яненка» (стор. 89 - 96), «Іван Підкова» з присвятою В. Штернбергу (стор. 97 - 103), «Тарасова ніч» з присвятою П. Мартосу (стор. 103 - 114). В дальших виданнях «Кобзаря» поет зняв присвяти Є. Гребінці, П. Петровській, П. Мартосу. Присвята В. Штернбергу повторюється лише у «Чигиринському Кобзарі» 1844 р., у виданні «Кобзаря» 1860 р. поет її також знімає.

Поява «Кобзаря» - явище епохальне. «Ця маленька книжечка, - як образно висловився І. Франко, - відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову» 1 .

Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всієї сили і величі «Кобзаря». Одні з них взагалі скептично, а то й просто ЕОроже ставились до української літератури, інші, хоч і захоплено зустріли першу збірку Шевченка, все ж не зрозуміли тієї виняткової ролі, яку вона була покликана відіграти в історії не лише української, а й світової літератури. Але в тому і в другому випадку одне було спільне в оцінці: «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. В усіх опублікованих тоді п’яти журнальних і двох газетних рецензіях одностайно визнано за Шевченком високий поетичний хист.

В оцінці «Кобзаря» виявилися передусім дві протилежні тенденції у ставленні до української літератури взагалі. Реакційні журнали «Библиотека для чтения» 2 і особливо «Сын отечества» 3 відверто заявляли, що ніякої української літератури бути не може, оскільки, мовляв, немає якоїсь особливої української мови, а є лише відмираюче провінціальне наріччя, якого не хоче знати читач.

1 І. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, Львів, 1910, стор. 107.

2 «Библиотека для чтения», 1840, т. 39, стор. 14 - 16. (Далі цитуємо за цим джерелом).

3 «Сын отечества», 1840, т. 2, кн. 4, стор. 836 - 837. (Далі цитуємо за цим джерелом). ф. Я. Прийма висловив здогад, що автором цієї рецензії був М. О. Полевой. Див. його статтю «Рецензія В. Г. Бєлінського на «Кобзар» 1840 р.» у «Збірнику праць першої і другої наукових шевченківських конференцій», К., 1954, стор. 74).

Навіть у творах Шевченка українська мова кваліфікувалась лише /50/ як спотворення російської, як підробка під «хахлацький» лад. На цій підставі «Библиотека для чтения» оголосила, що «Кобзар» не може бути прийнятий російською літературою. «Малоросійські поети., як нам здається, - читаємо в цьому журналі, - недостатньо звертають увагу на те, що вони часто пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії: вони без церемонії переробляють великоросійські слова і фрази на малоросійський лад, створюють собі мову небувалу, якої жодна з усіх можливих Росій - ні велика, ні середня, ні мала, ні біла, ні чорна, ні червона, - ні нова, ні стара - не може визнати за свою».

Такої ж думки дотримувалась і газета «Северная пчела», на сторінках якої була вміщена рецензія на «Кобзар» (7 травня 1840 р., № 101). Рецензент, що підписався ініціалами «Л. Л», цілком приєднувався до думки тих, хто вважав українську мову відмираючим наріччям. Тому, говорив він, українська література також мусить рано чи пізно вмерти - така вже доля її. А творів Шевченка шкода, - вони чарують глибокою задушевністю, простотою і поетичною грацією, вони могли б прикрасити собою і російську літературу. Звідси порада поетові: «...Радили би йому передавати свої чудові відчуття по-російськи, тоді б квіточки його, як називає він свої вірші, були б розкішні, запашніші, а головне - тривкіші».

Протилежної думки дотримувався журнал «Отечественные записки» 1 , літературним відділом якого завідував В. Г. Бєлінський.

1 «Отечественные записки», 1840, т. X, № 5. (Далі цитуємо за цим джерелом). Останнім часом утвердилася думка, що автором цієї рецензії був не хто інший, як Бєлінський. Думку цю вперше висловив ще проф. В. С. Спиридонов у «Литературной газете» (1939, № 13), але найбільш аргументована стаття на підтвердження такої думки написана ф. Я. Приймою («Рецензія В. Г. Бєлінського на «Кобзар» 1840 р.»). Вважаємо все ж, що ще немає достатніх підстав беззастережно приписувати цю рецензію Бєлінському. Дослідники аналізують більше не зміст рецензії, не її головне спрямування, а окремі слова і вирази. які Бєлінський, як редактор, справді міг внести і не будучи автором рецензії. Що ж до висловлених у рецензії кардинальних думок про народність Шевченка, про роль фольклору в літературі та про перспективи розвитку українського художнього слова, то вони прямо протилежні поглядам Бєлінського в цих питаннях. Вважаємо тому, що остаточний висновок про належність рецензії Бєлінському є передчасним. Він потребує глибшої аргументації, переконливіших доказів.

Ніби відповідаючи «Библиотеке для чтения» і «Сыну отечества», автор рецензії на «Кобзар» писав: «Але нащо Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, то чому не передає почуття по-російськи? - скаже багато хто. - На це можна відповісти знову ж таки питанням: а якщо Шевченко виріс у Малоросії, якщо його поставила доля в таке становище щодо мови, якою ми пишемо і розмовляємо, що він не може висловити нею своїх почуттів? Якщо з дитинства його уявлення зодягались у форми південного наріччя, то невже ж через це заривати талант у землю? Невже треба заглушити в душі святі звуки тільки тому, що декілька чоловік у модних фраках не зрозуміють або не захочуть зрозуміти рідного відгомону слов’янської /51/ мови, відгомону, що летить з півдня, з колиски слави і релігії Росії».

В рецензії підкреслюється необхідність писати для народу зрозумілою йому мовою - тоді книга швидше дійде до серця народу, будуть зрозумілішими її думки. Саме такою мовою, вважає рецензент, написані «Листи до любезних земляків» Г. Квітки-Основ’яненка, «Приказки» Є. Гребінки, «Катерина» Т. Шевченка. Критик різко засуджує тих людей у модних фраках, яким далекі думи народного поета.

«Литературная газета», що своїм напрямом була близька до прогресивного журналу «Отечественные записки», вмістила цілком позитивну рецензію на «Кобзар»: «Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни, його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами» 1 .

«Современник» 2 також безпосередньо не торкається питання мови і перспектив розвитку української літератури, але весь його відзив пройнятий тією ж думкою, що й рецензія «Отечественных записок». Тут оцінюється твір не тим, якою мовою він написаний, а за його ідейно-художніми якостями. Ось текст цієї короткої рецензії: «Серед всіх творів, що появилися в ці три місяці, один останній заслуговує на увагу. Він написаний по-малоросійськи. В ньому зібрано кілька простонародних ліричних звірень душі, живих і вдало переданих автором. Малороси, що розуміють мову, прочитають цей збірник з задоволенням і вдячністю». Для «Современника» немає сумніву, що мова, якою написаний «Кобзар», існує, і земляки Шевченка з радістю приймуть його твори.

Окремо слід спинитися на позиції реакційного журналу «Маяк». В його рецензії 3 також підтримується думка про існування української мови, про закономірність розвитку української літератури. Тут навіть робиться спроба полемізувати з скептиками, всупереч їм твердити, що українська література вже має свою історію, своїх видатних творців в особі І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки.

1 «Литературная газета» від 4 травня 1840 р., № 36.

2 «Современник», 1840, № 3, ст. 19, стор. 143. (Далі цитуємо за цим джерелом).

Автор рецензії заховався за ініціалами П. К., за якими легко вгадати Петра Корсакова, того самого Корсакова, який на прохання поміщика Мартоса схвалював, як цензор, «Кобзар» до друку. Разом з відомим у той час обскурантом С. Бурачком він видавав журнал «Маяк» і всіляко прагнув під виглядом «покровительства» завоювати довір’я українських письменників, щоб мати на них ідейний вплив. Друкуючи та вихваляючи на своїх сторінках твори українських консервативних романтиків О. Корсуна, М. Тихорського, М. Макаровського, С. Александрова та інших, журнал сподівався спрямувати на цей шлях і розвиток /52/ всієї тогочасної літератури, навколо нього групувалися ворожі демократичному рухові сили, відверті прихильники і проповідники теорії офіціальної народності.

На сторінках «Маяка» вміщувались і твори прогресивних українських письменників - Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки. Пересилаючи свої твори Шевченкові для надрукування в альманасі «Ластівка», Квітка-Основ’яненко просив, коли для «Ластівки» буде вже пізно, віддати їх для опублікування в «Литературной газете» або в «Маяку». «Там наше приймається» 1 , - додавав він. Це певною мірою дезорієнтувало молодого поета. Складалося враження, що «Маяк» щиро прагнув підтримати розвиток української літератури, бажав їй процвітання. З надрукуванням позитивної рецензії на «Кобзар» таке враження могло посилитися. В тих умовах Шевченкові особливо дорого було почути не стільки добре слово про свої твори, скільки виступ на захист рідного письменства взагалі. Саме тому, очевидно, деякий час він і друкував свої твори в цьому органі. Тут були пізніше вміщені його «Отрывки из драмы «Никита Гайдай» (1842) та поема «Бесталанный» (1844). Як цензор Корсаков схвалював до друку також і друге видання «Кобзаря». Зберігся навіть коротенький лист Шевченка до нього з цього приводу. форма звернення свідчить про те, що тоді поет уже був добре з ним знайомий: «Петр Александрович! Потрудитесь подписать на «Кобзаре» позволение для второго издания. Преданный Вам Т. Шевченко» 2 . Поет клопотався перед Корсаковим про надрукування «Чорноморського побиту» Я. Г. Кухаренка. В листі до Кухаренка від 30 вересня 1842 р. він писав: «Чорноморський ваш побит у цензурному комітеті, цензор Корсаков говорить, що нічого не вимараємо, коли хочете, каже, то не читаючи підпишу. Моторний, спасибі йому...» 3 .

1 Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Твори в шести томах, т. VI, К., 1957, стор. 624.

2 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. VI, стор. 27.

3 Там же, стор. 24.

Якщо не зважати на загальні міркування про українську мову, які, зрештою, висловлені не стільки про «Кобзар», скільки з приводу його виходу, то всі рецензії дають позитивну оцінку поезії Шевченка. Їх об’єднує спільна думка про те, що в літературу прийшов талановитий поет, поет особливої задушевності і простоти. Навіть «Сын отечества», який найбільш зневажливо відзивається про українську літературу, зауважує про Шевченка: «У нього є душа, є почуття, і його російські вірші, очевидно, могли б додати хорошого в нашу сучасну російську поезію».

«Отечественные записки» перші звернули увагу на органічний зв’язок творів Шевченка з народною поезією. В цьому рецензент журналу вбачав одне з важливих достоїнств «Кобзаря», підкреслював, що навіть формою поетичного вислову Шевченко близький до українського фольклору, бо не прагне до дешевого, пустого /53/ оригінальничання, а висловлює думи народу просто, задушевно, схвильовано.

Звичайно, «Отечественные записки» говорили про народність Шевченка ще надто загально, на перший план висувалися формальні ознаки близькості поезій «Кобзаря» до українського фольклору, а передбачення популярності творів молодого поета серед народу грунтувалося переважно на тому, що вони написані мовою простолюдинів. Звідси й ототожнення поеми «Катерина» з наскрізь консервативним твором Квітки-Основ’яненка «Листи до любезних земляків»: «Крім того, книги, писані по-малоросійськи, як-от «Листи до любезних земляків» Основ’яненка, або приказки Гребінки, або «Катерина» Шевченка, маючи моральну мету і будучи розказані мовою, зрозумілою для всякого малоросіянина, без сумніву, принесуть величезну користь південноросійським простолюдина м-читачам».

Поняття народності Шевченка мало що не ототожнюється з простонародністю, проти якої так гостро виступали в той час Гоголь і Бєлінський.

В «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке», надрукованому в харківському альманасі «Молодик на 1844 год», М. Костомаров прагнув ширше поставити питання про народність Шевченка. Він, зокрема, зауважив (хоч і в надто загальному плані), що в «Кобзарі» чується голос самого народу. Але й Костомаров акцентував увагу головно на зовнішній подібності творів Шевченка до українських пісень.

Заклики «Библиотеки для чтения» і «Северной пчелы» відмовитися від «провінціального наріччя» і почати писати російською мовою були продиктовані визнанням за Шевченком неабиякого поетичного обдарування. «На якій би мові він не писав, - він поет. Він уміє відчувати і висловлювати почуття свої вправним віршем; на кожному його творі лежить печать поезії, яка йде прямо до серця», - ці слова належать «Библиотеке для чтения».

Газета «Северная пчела» намагається схарактеризувати основні твори поета, визначити їх ідейно-художню специфіку. Особливо наголошується в рецензії на тому, що поезії Шевченка пройняті щирим ліричним чуттям, овіяні любов’ю до рідного краю. Ці думки підкріплюються аналізом таких творів, як «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина». Всі вірші, - підсумовує критик, - носять сумний відбиток наболілого серця і тому дещо одноманітні, але вражають своєю простотою, грацією і почуттям. Якщо це перші спроби, то ми маємо право чекати дуже багато від таланту Шевченка.

«Кобзар» Шевченка швидко привернув увагу громадськості столиці, викликав не тільки ряд друкованих відзивів, а й усні сперечання. Він став предметом обговорення на літературних вечорах, у приватних розмовах. Матеріали про це не збереглися. Можна тільки догадуватись, що запис у щоденнику М. А. Маркевича від 23 квітня 1840 р. з приводу нападок Н. В. Кукольника на Мартоса за видання «Кобзаря» зафіксував тільки одну з багатьох /54/ подібних розмов навколо творів Шевченка. Передаючи стисло суть сперечання, Маркевич записав: «А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря» шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай. Нестор додав, що треба заборонити мову: польську, малоросійську і остзейську в губерніях німецьких» 1 . Без урахування подібних суперечок важко зрозуміти і деякі місця з друкованих рецензій. Та прихована полеміка з людьми «в модних фраках», яка відчувається в рецензії «Отечественных записок», відбиває якісь конкретні факти. У пресі такі факти з приводу «Кобзаря» тоді ще не наводились. Джерелом їх, безперечно, були усні розмови.

Щоденник Маркевича та спогади О. М. Струговщикова 2 , І. І. Панаева 3 дають можливість встановити досить великий список осіб, з якими Шевченко зустрічався на літературних вечорах. Тут натрапляємо на імена: В. Г. Бєлінський, Ф. П. Толстой, М. І. Глінка, О. В. Нікітенко, М. О. Полевой, Н. В. Кукольник, С. О. Соболевський, Ф. В. Чижов, В. Штернберг, В. Г. Бенедиктов, Ф. О. Коні, М. О. Момбеллі, Ф. В. Булгарін, П. П. Каменський і, зрозуміло, О. М. Струговщиков, М. А. Маркевич, І. І. Панаєв. Струговщиков зауважує, що протягом 1839 - 1841 рр. у гуртку, який збирався у Кукольника і Ф. Толстого, душею був К. П. Брюллов.

З одного переліку імен, зрозуміло, не можна робити якихось висновків про дружні взаємини Шевченка. Проте ясно, що поет міг мати близьких приятелів, друзів, бувати у них, зустрічатися з ними на вечорах. Найбільш відомі імена перелічуємо для того, щоб краще уявити собі характер тогочасних літературних вечорів, диспутів, зрозуміти, які ідеї і думки міг винести звідти молодий поет.

Бєлінський рідко відвідував подібні зібрання. «Літературних вечорів і питань він не терпів», - згадував Панаєв 4 . Лише інколи його можна було бачити у белетриста і критика В. Ф. Одоєвського, у воєнного історика О. І. Михайловського-Данилевського, у Струговщикова та один раз на рік у Гребінки. З ним Шевченко міг зустрічатися у останніх двох. Про одну з таких зустрічей Струговщиков розповідає у спогадах про М. І. Глінку. На вечорі 27 квітня 1840 р. серед багатьох письменників і художників були також Шевченко і Бєлінський 5 .

1 Архів Інституту російської літератури («Пушкинский дом»), ф. 488, № 39, Щоденник М. Маркевича, арк. 41.

2 «Воспоминания А. Н. Струговщикова», «Русская старина», 1874, т. IX.

3 И. И. Панаєв, Литературные воспоминания, ГИХЛ, 1950.

4 Там же, стор. 259.

5 Див. «Воспоминания А. Н. Струговщикова», «Русская старина», 1874, т. IX, стор. 701 - 702.

Струговщиков редагував «Художественную газету» і, природно, підтримував тісні зв’язки з Академією художеств, з видатними її представниками, зокрема з Брюлловим. Мабуть, через останнього він і зблизився з Шевченком. У багатьох записах /55/ у щоденнику Маркевича імена Шевченка і Струговщикова часто згадуються разом. Так, у записі від 4 травня 1840 р. читаємо: «У мене Штернберг, Струговщиков і Шевченко»; 13 травня 1840 р. запис: «...Шевченко, Каменський, Струговщиков дарують свої твори»; серед присутніх на вечорі у Кукольника 5 червня 1840 р. Маркевич знову називає імена Шевченка і Струговщикова.

Ці факти заслуговують на особливу увагу тому, що Струговщиков мав дружні стосунки з Бєлінським і в описуваний період був співробітником «Отечественных записок». Він міг ділитися з Бєлінським і своїми думками про автора «Кобзаря», міг бути ініціатором надрукування рецензії в «Отечественных записках».

Петербург, природно, першим заговорив про твори Шевченка. До України звістка про вихід «Кобзаря» і сам «Кобзар» дійшли пізніше. Проста й мудра, як життя, поезія Шевченка полонила серця народу, пробуджувала в ньому національну і соціальну самосвідомість. Народ зрозумів душу Шевченкових творів, в його пісні вчув свою пісню.

Як поет і мислитель Шевченко формувався передусім під безпосереднім впливом дійсності. А дійсність була до нього немилосердно суворою. Все, що поет пережив сам, все, що він бачив навкруги, викликало в ньому ненависть до кріпосницького ладу, до панства, будило глибоке співчуття до долі скривдженого люду. Замислюючись над життям, над змістом тужливих народних пісень і переказів про давнину, майбутній поет переймався бажанням не тільки зрозуміти, а й описати причини соціального зла. Думи про долю народу постійно наснажували його, будили творчу думку, кликали бути речником свободи, добра, справедливості.

Щирою сповіддю виливаються роздуми поета уже в перших його творах. Мабуть, не випадково з написаних ним у 1838 р. п’яти творів три названі «Думка», а «Кобзар» 1840 р. відкривається поезією «Думи мої, думи мої».

Про що б не писав поет, в центрі його уваги - скривджена людина. Перебуваючи в стінах Академії, визволений від кріпосної залежності Шевченко не задовольняється особистим щастям. Його постійно непокоїть думка про те, що народ стогне в неволі. Поет створює хвилюючі образи зганьбленої паном дівчини, сироти, знедоленого, бідного юнака.

Не всім, зрозуміло, прийшовся до смаку «Кобзар» і на Україні. Кріпосників та їх вірних прислужників, як і Н. Кукольника, обурила поезія Шевченка. Показовим щодо цього є свідчення Квітки-Основ’яненка про клопотання В. Н. Каразіна заборонити «Кобзар»: «Здесь напал на меня известный Каразин и подал на меня доносы, разумеется, мною опроверженные, но все же потрясшие мое спокойствие. Теперь отыскал Кобзаря, где есть малороссийские стихи ко мне, разбирает их и хочет доказать, что они вредные, силится подвергнуть их запрещению» 1 .

1 Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Твори в шести томах, т. VI, стор. 610. /56/

Але передова громадськість зустріла «Кобзар» з захопленням. Сучасник і свідок перших успіхів Шевченкової поезії на Україні О. С. Афанасьєв-Чужбинський писав, що українські твори до появи «Кобзаря» читалися якось мляво і тільки «Кобзар» в одну мить розігнав апатію і викликав незвичайну зацікавленість до рідного письменства 1 .

З великим задоволенням зустрів появу «Кобзаря» Квітка-Основ’яненко. «Десь, я думаю, ні з одним чоловіком і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий пане Тарас Григорович, - писав він Шевченкові одразу після прочитання «Кобзаря». - Щось дуже не просто почалося, і до чого-то воно дійдеться - побачимо. А почалось із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь... Бодай ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його не багацько, та й те настопужилося, а біля серця так щось і щемить, у вочах зеленіє. Дивлюсь... жіночка моя хустиночкою очиці втира... Ваші думки кріпко лягають на душу» 2 . Тут же зауважується, що одержаний примірник «Кобзаря» був дуже зачитаний. З особливим захопленням оцінив Квітка-Основ’яненко поему «Катерина», він просить Шевченка перекласти віршами його «Панну сотниковну», що була тоді щойно надрукована в третій книзі «Современника» за 1840 р., і намалювати з неї портрет.

Про те, з якою прихильністю зустріли поезію Шевченка на Україні, можуть дати уявлення свідчення учителя математики 2-ї харківської гімназії П. М. Корольова, який писав поетові 2 травня 1842 р., що його «Кобзар» всім прийшовсь до серця, його читають, перечитують і начитатись не можуть. Він підтримує поета матеріально і просить надіслати ще кілька примірників «Кобзаря».

Твори, віддані в кінці 1838 р. Гребінці для опублікування в окремому збірнику, тоді не побачили світу. Видання збірника, дуже затяглося. В листі до Квітки-Основ’яненка від 13 січня 1839 р. Є. П. Гребінка писав: «Мой сборник до сих пор не двигается, потому что статей мало - Котляревский умер, да так поторопился добрый старик, что даже не успел прислать мне обещанного отрывка из «Энеиды». Ваша Оксана хороша, очень хороша, дай бог Вам здоровья! Ваше предположение отдать в этом году четыре времени года на малороссийском языке превосходное, потому что цензура о нашем предположении насчет прибавления к «Отечественным запискам» не говорит ни то, ни другое. Все как будто чего-то боятся! Бог с ними! если Вы хотите, отдадим четыре времени года... Ежели это пойдет, то первую книжку можно выпустить к воскресению Христову, вторую к Петрову дню, третью к 1-му сентября и четвертую к новому 1840 году.

1 Див. Афанасьев-Чужбинский, Воспоминания о Т. Г. Шевченке, СПб., 1861, стор. 4.

2 Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Твори в шести томах, т. VI, стор. 585 - 586. /57/

У меня здесь есть чудесный помощник - Шевченко, человек удивительный. Вы будете доставлять кое-что от Афанасьева» 1 .

Але намір видати ці чотири збірники не був здійснений через відсутність, очевидно, достатньої кількості матеріалу. Десь у кінці 1839 - на початку 1840 р. Гребінці пощастило укласти лише альманах під назвою «Ластівка». Незважаючи на те, що цензурний дозвіл на нього був даний 12 березня 1840 р., тобто всього через місяць після дозволу на видання «Кобзаря», в 1840 р. він не вийшов. «Ластівка» побачила світ у 1841 р. В ній надруковано п’ять творів Шевченка: «Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському», «Вітре буйний», «Тече вода в синє море» і уривок з поеми «Гайдамаки» (розділ «Галайда»).

Як довідуємося з опису коректури «Ластівки», яка зберігається в Ленінградській бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (архів П. О. Картавова, ф. 341, од. зб. 443) 2 , до альманаху Шевченко подавав також уривок з поеми «Тарасова ніч» (кінцівку). В коректурі уривок викреслено, бо видання альманаху затяглося, а тим часом вийшов «Кобзар», де була і «Тарасова ніч». Текст поеми в коректурі ближчий до списку М. Г. Щербака, за яким твір надруковано у виданні «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені о Росії» (Женева, 1890). Оскільки список Щербака має дату 6 листопада 1838 р., то можна припустити, що уривок становить копію якоїсь ранньої редакції твору.

З опису коректури довідуємося також, що балада «Причинна», і яка створена ще до викупу поета з кріпацтва, мала присвяту В. 1. Григоровичу. Очевидно, присвята додана пізніше, уже після викупу, бо в ній ідеться про 22 квітня 1838 р. Але знову ж таки в зв’язку з тим, що вихід «Ластівки» затримувався, а Шевченко тим часом написав поему «Гайдамаки», яку присвятив Григоровичу, присвята в баладі «Причинна» знята.

Серед українських збірників і альманахів, що появилися на той час, «Ластівка» була явищем досить помітним і відрадним. Крім зазначених творів Шевченка, тут вміщено два уривки з «Москаля-чарівника» І. П. Котляревського, «Сердешна Оксана» та ще деякі твори Г. ф. Квітки-Основ’яненка, дві байки та лірична поезія «Українська мелодія» Є. П. Гребінки, «Пісня», «Повіяли вітри буйні» В. М. Забіли, «Скажи мені правду, мій добрий козаче» О. С. Афанасьєва-Чужбинського, кращі твори Л. Боровиковського.

Були тут і твори виразно консервативного спрямування, такі як передмова «Так собі до земляків» та післямова «До зобачен- і ня», написані Гребінкою. Але все ж не вони визначали головний зміст альманаху.

1 «Наше минуле», 1918, № 2, стор. 48.

2 В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається копія опису коректури (ф. 1, 692).

На вихід альманаху Бєлінський відгукнувся своєрідною ре-/58/ цензією 1 . Кажемо своєрідною, бо в ній, власне, не знайдемо аналізу окремих творів, їх оцінок. У статті мова йде лише про доцільність видання подібного роду альманахів. У цьому зв’язку ставляться і розв’язуються два питання: чи є взагалі українська мова і чи може існувати українська література.

Ставлячи ці два питання, Бєлінський виходив з того, що через історичні умови, які склалися внаслідок русифікаторської політики царизму, українська мова не мала змоги розвиватися. Вона існувала колись, в роки самобутності України, а з втратою цієї самобутності почала відмирати. В XIX ст. вона збереглась хіба що в пам’ятках народної поезії. Проте, якою б цінною і потрібною не була народна поезія - це ще не література. Панівна суспільна верхівка на Україні сприйняла російську мову, а мова народу почала псуватися, вироджуватися. «Отже, - робить висновок Бєлінський, - ми маємо цілковиту підставу сказати, що тепер уже нема малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське і інші, подібні до них, обласні наріччя». Цим зумовлюється негативна відповідь і на друге питання. Якщо української мови, як такої, що має перспективи розвитку, не існує, то не може бути і якоїсь особливої української літератури.

Бєлінський дуже прихильно відзивався про творчість Квітки-Основ’яненка, Гребінки та інших українських письменників. Але на тому етапі розвитку української літератури у нього був сумнів щодо дальшого її піднесення. Частково його обурювало те, що поряд з творами Пушкіна і Гоголя з’являються твори О. Корсуна, П. Кореницького та до них подібних, яких реакційна критика розхвалює на всі лади і ставить за взірець.

Треба додати ще й таке. Українська література першої половини XIX ст., як, може, жодна література світу, була якнайтісніше зв’язана з народною творчістю, виростала з неї. Цей факт обумовлений своєрідністю історичних обставин, в яких відбувався процес становлення української національної культури. Прагнення мати свою літературу на Україні в якійсь мірі поєднувалося з прагненням звільнитися від іноземних зразків, створити щось своє, оригінальне. Тільки народна поезія могла дати подібні зразки. І її почали посилено збирати, наслідувати.

А Бєлінський, визнаючи історичну спадкоємність і народної поезії, і художньої літератури, все ж вважав у той час, що далеко не всяка народна поезія може бути грунтом для народження літератури. «Природна поезія, - писав він, - тільки тоді може розвинутись з самої себе в художню, коли вона сповнена елементів загального» 2 .

1 «Полное собрание сочинений В. Г. Белинского в двенадцати томах под ред. С. А. Венгерова», т. VI, стор. 200 - 202.

2 Там же. стор. 200.

Такою поезією, на його думку, була поезія древніх греків і древніх німців. Поезія ж слов’янських народів позбавлена цього «загального» і тому не може бути основою для /59/ розвитку справжньої літератури. Тому Бєлінський скептично ставився і до можливості створення української національної літератури, яка в великій мірі виростала з народної творчості.

Ведучи боротьбу за реалізм у літературі, за високо ідейне мистецтво, великий російський критик рішуче виступав проти консерватизму, дворянського націоналізму і автономізму, проти хуторянської обмеженості, за єднання кращих літературних сил під прапором так званої натуральної школи, інакше, - реалізму Гоголя. В рецензії на «Ластівку» і звучить заклик орієнтуватися на Гоголя. Оскільки ж, як здавалося критикові, українська мова не має перспектив розвитку, то було б значно краще, коли б талановиті письменники України писали російською мовою.

Навіть у творах Шевченка Бєлінський в полемічному запалі не побачив того принципіально відмінного, нового, що скоро стало міцною підвалиною для утвердження української літератури на основі критичного реалізму.

Слідом за «Ластівкою» у грудні 1841 р. в Петербурзі виходить з друку окремою книгою поема Шевченка «Гайдамаки» 1 . Над нею поет почав працювати ще в 1839 р. Остаточне завершення її припадає десь на початок 1841 р. (авторська дата на вступному розділі - 7 квітня 1841 р.). Це видно як з зауваження Гребінки до уривка, що був надрукований у «Ластівці», так і з листа Квітки-Основ’яненка до Шевченка від 22 березня 1841 р., в якому висловлюється захоплення поемою і побажання швидше її надрукувати.

Та з друкуванням були великі труднощі. Цензурний комітет довго не погоджувався дати дозвіл і лише в кінці 1841 р. із значними закресленнями рекомендував поему до друку. В листі до Г. С Тарновського від 26 березня 1842 р. поет писав: «Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно , да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились» 2 .

Згодом в одному з примірників поеми Шевченко власноручно зробив поправки, відновивши викреслені цензурою місця *.

Поема була видана дуже неохайно, з численними граматичними помилками. В тому ж листі до Тарновського поет застерігав: «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому» 3 .

1 «Гайдамаки». Поема Т. Шевченка. В типографии Сычева, СПб., 1841, стор. 131.

2 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. VI, стор. 22.

* Примірник цей зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

3 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. VI, стор. 23.

Як і «Кобзар» 1840 р., «Гайдамаки» були значною подією не тільки в українській, а й у світовій літературі. Це велика народна драма-епопея про мужність і героїзм українського народу /60/ в боротьбі за соціальне і національне визволення, за волю, за людську гідність. В основу її покладені історичні події, відомі під назвою Коліївщина, - знамените повстання української бідноти проти польської шляхти на Правобережжі України у 1768 р.

Тема гайдамацького руху вже розроблялась у літературі до Шевченка, особливо в російській і польській. Згадаймо хоч би такі твори російської літератури, як «Гайдамак» Я. П. Буткова, «Гайдамаки» А. І. Подолінського, «Гайдамак» О. М. Сомова. Ще більш рясною на твори про гайдамаччину була польська література. Маємо на увазі твори «Слуга і пан» Вітвіцького, «Розвіда» Яшовського, «Ванда Потоцького» Сухаревського, «Село Серби» Сімінського, «Перша покута Залізняка» Грози, «Вернигора» Чайковського, «Замок Каньовський» Гошинського тощо.

Всі ці твори були написані до появи «Гайдамаків» Шевченка. З деякими з них, звичайно, поет був обізнаний. П. І. Мартос, зокрема, згадує, що він давав Шевченкові роман Чайковського «Вернигора», звідки нібито і запозичено фабулу поеми «Гайдамаки». Але уважний аналіз ідейно-художнього змісту твору дуже легко переконує, що Шевченко йшов насамперед від живих спогадів сучасників, від народної творчості, від власного розуміння історичних подій. Знайомство з названими вище творами могло певною мірою лише підказати думку про написання поеми, щоб всупереч їм дати історично правдиве зображення подій Коліївщини.

В передмові до поеми Шевченко пише: «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, та, здається, і нема нічого» 1 . З «Приписів» поета довідуємося, однак, що він був обізнаний з працею Б. Бантиш-Каменського «История Малой России», з «Историей руссов», «Энциклопедическим словарем» Плюшара, де йдеться про Барську конфедерацію (т. І і V), з «Історією королівства Польського» Бандтке. Зауваження поета, що він нічого не читав про події 1768 р., не слід розуміти буквально; воно стосується попередньої думки: «Розказую так, як чув од старих людей» Про це свідчить весь зміст поеми. Важливо не те, звідки взятий той чи інший факт, та чи інша деталь, а те - як, в якому освітленні зображуються події.

1 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. I, стор. 150.

У правдивому відтворенні духу епохи та провідних історичних тенденцій книжні традиції не могли грати не тільки вирішальної, а й більш-менш значної ролі. Історизм Шевченка має принципіально інший характер, він швидше був запереченням книжних традицій. В останніх годі було шукати хоч скільки-небудь вірного уявлення про національно-визвольну боротьбу українського народу. Розвиваючи і поглиблюючи кращі традиції російської літератури, Шевченко протиставляє українським автономістам і російським шовіністам ідею братерської співдружності всіх слов’ян- /61/ ських народів. Весь його твір пройнятий глибоким патріотизмом, уболіванням за долю рідного краю.

Гуманізмом, патріотизмом і героїкою «Гайдамаки» виразно перегукуються з «Тарасом Бульбою» Гоголя та «Думами» К. Ф. Рилєєва, але соціальний мотив у Шевченка звучить сильніше.

Вихід поеми «Гайдамаки» прихильною рецензією зустріла «Литературная газета» від 12 квітня 1842 р. В ній відзначено «чудовий поетичний дар» Шевченка, його «непідробне натхнення», «палку фантазію». Ці твердження ілюструються конкретними прикладами - великими уривками з поеми. Рецензент висловлює також думку, що коли б «Гайдамаки» були написані російською мовою, вони стали б окрасою російської літератури.

На вихід поеми відгукнувся і Бєлінський 1 . Вірний своєму переконанню, що українська література не має перспектив розвитку, він підійшов до оцінки її упереджено. Це завадило великому критикові уважніше поставитися до твору Шевченка і дати йому правильну оцінку. Проте, як справедливо зауважив І. Франко, рецензія Бєлінського відіграла й певну позитивну роль. «...Критична замітка Бєлінського о «Гайдамаках», - писав він, - хоч побіжна, та не зовсім справедлива, мала значний вплив на Шевченка, охолодила його козацький патріотизм, а звернула його в напрямі рівнобіжнім до думок Бєлінського - патріотизму на основі чисто людській, соціальній» 2 .

Рецензії М. Тихорського і ф. Кітченка, що були вміщені в реакційних журналах «Маяк» 3 і «Москвитянин» 4 , ідейно-художнього змісту поеми не торкалися. Весь їх пафос зводився, по суті, до пустих і галасливих криків про «своє», хуторянське добро, яке автори рецензій навмисне прагнули протиставити російській культурі, російській літературі. Підтримка ними Шевченка зводилась до бажання привернути великого поета на свій бік, зробити його речником своїх дум.

Поему Шевченко друкував, очевидно, на власні кошти, бо в листі до Квітки-Основ’яненка скаржився, що книжка вже надрукована, але не випущена, оскільки «єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні» 5 .

1 . «Отечественные записки», 1842, № 22, кн. 3.

2 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XX, К., 1956, стор. 358.

4 «Москвитянин», 1843, № 11.

5 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. VI. стор. 21.

Звідси зрозуміла і особлива зацікавленість поета у передплатниках. Своїм передплатникам на Україні поет сам надсилає «Гайдамаки»: 26 березня 1842 р. - Г. С Тарновському і через нього по одному примірнику для М. А. Маркевича, який уже тоді жив на своєму хуторі в Турівці, та В. М. Забіли; через два дні, 28 березня, - Квітці-Основ’яненку. Останній у листі від 29 квітня того ж року щиро дякує Шевченкові за «Гайдамаки» і повідомляє, що харківські читачі сприйняли поему з захопленням: «Ну, вже так що порадовали Ви нас своїми «Гайдамаками»! Як /62/ кажу: читаєш та й облизуєшся... Пан Артемовський аж підскакує та хвалить... Артемовський сам хотів до Вас писати - і не збреше, напише, бо дуже похваляє. - Корсуна після того не бачив.

Білети Ваші усі цілі лежать у мене, ніхто не взяв ні одного, кажуть: нехай книжки пришле... Записалося у мене душ з п’ятнадцять, що певно дадуть гроші, пришліте десятків зо два, то гроші зараз і вишлю» 1 .

Відповідаючи на зворушливого листа згаданого вже П. М. Корольова, в якому той просив ще кілька примірників «Кобзаря», Шевченко 22 травня 1842 р. надсилає йому сім примірників поеми «Гайдамаки» і в листі пише: «Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші і за «Старину запорозьку», спасибі і тілько що спасибі, а більше нічого я не маю. Прийми не гніваючись «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема ні одного. Як надрукую вдруге, то пришлю не один экз[емпляр]. З дякою шлю вам 6-ть екз[емплярів] «Гайдамаки» - і сьомий вам на пам’ять, не забувайте мене, коли маєте чим поминать. Лежу оце п’яті сутки та читаю «Старину», добра книжка, спасибі вам і Срезневському» 2 .

Творчість Шевченка, як бачимо, здобула широкий резонанс уже з появою першого, ще дуже невеликого за об’ємом «Кобзаря» та поеми «Гайдамаки». Якими б не були суперечливими оцінки перших видань його творів, безперечне те, що Шевченка навіть у тих тяжких умовах існування української літератури не можна було поминути, не помітити, замовчати його незвичайний поетичний талант.

1 Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Твори в шести томах, т. VI, стор. 651 - 652.

2 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. VI. стор. 23.

[В. Є. Шубравський . Відзиви на перші видання творів Т. Г. Шевченка // Питання шевченкознавства. - К., 1962. - Вип. 3. - С. 48-62.]

ДОДАТОК

[Литературная газета: В Ђ стникъ наукъ, искусствъ, литературы, новостей, театровъ и модъ. - № 15. - 12 апр Ђ ля 1842 г. - С. 312-313.]

Гайдамаки. Поэма Т. Шевченка. С. п. б. 1841.

Г. Шевченко влад Ђ етъ прекраснымъ поэтическимъ дарованіемъ и пишетъ на малороссійскомъ язык Ђ чудесные стихи. Его «Гайдамаки» есть произведеніе, проникнутое мыслью и чувствомъ, дышетъ неподд Ђ льнымъ вдохновеніемъ и сверкаетъ искрами живой, разнообразной и пылкой фантазіи. Если бъ «Гайдамаки» были написаны на русскомъ язык Ђ , то эту поэму должно было бы причислить къ числу лучшихъ русскихъ поэмъ. Для доказательства мы выпишемъ вамъ начало его предисловія и потомъ сцену свиданія.

Все йде, все минае и краю немае,

Кудыжъ воно дилось? видкиля взялось!

И дурень, и мудрый ничого незнае.

Живе... умирае... одно зацвило

А друге завьяло, навики завьяло...

И лыстя пожовкле витры рознеслы.

А сонечко встане, якъ перше вставало,

И зори червони, якъ перше плыли,

Поплывуть и потимъ и ты билолицый

По сынёму небу выйдешь погулять,

Выйдешъ подывиця, въ жолобокъ, криныцю

И въ море без-крае, и будешь сіять,

Якъ надъ Вавилономъ надъ его садами

И надъ тимъ що буде зъ нашими сынами;

Ты вичный безъ краю!.. люблю розмовлять,

Якъ збратомъ зъ сестрою, розмовлять зъ тобою.

Спивать тоби думу, що тыжъ нашептавъ.

Порай мыни ще разъ, де дытись зъ журбою?

Я не одынокій я не сырота,

Езть у мене диты, та де ихъ подиты?

Заховать зъ собою? - грихъ, душа жива,

А може, ій легше буде на тимъ свити,

Якъ хто прочитае ти слезы-слова...

Щиро такъ вона нышкомъ надъ ными рыдала.

Ни, не заховаю бо душа жива.

Якъ небо блакитне, нема ему краю, -

Такъ души почину и краю немае

А де вона буде? химерни слова!!

Згадайже хто небудь ій на симъ свити,

Безславному тяжко сей свитъ покидать.

Згадайте, дивчата, - вамъ треба згадать!

Вона васъ любила, рожевіи квиты,

И про вашу долю любыла спивать.

Поки сонце встане, спочивайте, диті,

А я помиркую, ватажка де взять.

Какъ это просто, мило и трогательно! А вотъ сцена совс Ђ мъ въ другомъ род Ђ , которая еще проще, мил Ђ е, и трогательн Ђ е. Ярема ждетъ своей любезной; вотъ она является. -

Забувъ, побигъ, обнялыся.

«Серце...» тай зомлилы,

Довго, довго тилько «серце»

Та й знову нимилы

«Годи, пташко» «ще трошечки,

«Ще... ще... сызокрилый,

Выймы душу... ще разъ... ще разъ...

Охъ якъ я втомилась.»

«Одпочинь моя ты зоре,

«Ты зъ неба злетила».

Пославъ свытку; якъ ясочка,

Усмихнулась, сила.

«Сидай же йты коло мене»

Сивъ та й обнялыся.

«Сердце мое, крыхто моя»

Знову полылыся.

«Ты сего дня забарилась

«Батько занедужавъ,

Коло его все поралась...

«А мене бай-дуже?»

«Якій-бо ты, ей-же-Богу»...

Слизоньки блеснулы,

«Неплачъ сердце, я жартую».

«Жарты»... усмихнулась.

Прихилылась головкою,

Тай нибы заснула.

«Бачъ Оксано я жартую,

«А ты й справди плачешъ,

«Ну неплачъ же, глянь на мене,

«Завтра непобачишъ.

«Завтра буду я далеко,

«Далеко Оксано...

«Завтра въ ночи у Чигрыни

«Свяченый достану.

«Дастъ винъ мыни Срибро, злото,

«Дастъ винъ мыни славу,

«Одягну тебе обую

«Посажу мовъ паву.

«На дзиглыку, якъ Гетманшу

«Тай дывиця буду...

«Поки не вмру. Дывитымусь...

«А може й забудешъ?

«Розбагатіешъ, у Кіевъ

«По Ђ дешъ съ панами,

«Найдешъ соби шляхтяночку

«Забудешъ Оксану.»

«Хиба крашча е за тебе?»

«Може й е незнаю.»

«Гнивышъ Бога мое серце,

«Крашчои немаеє

«Ни на неби, ни за небомъ,

«Ни за сынимъ моремъ.

«Нема крашчои за тебе»

«Що се ты говоришъ?

«Схаменыся» «правду робко.

Та й знову, та й знову,

Довго воны, якъ бачите

Велы таку мову.

Циловались, обнималысь,

Зъ усіеи силы

То плакалы, то божилысь,

То ще разъ божилысь.

. . . . . . . . . . . . . . . .

А надто вамъ, росказать бы,

Якъ козакъ чернявый

Пидъ вербою, надъ водою

Обнявшись сумуе,

А Оксана, якъ голубка

Воркуе, цилуе.

То заплаче, то зомліе

Головоньку схилыть:

«Серце мое, доле моя

«Соколе мій милый

«Мій!!...» ажъ вербы нагинались /313/

Слухать таку мову!

О то мова!! не роскажу

Мои черноброви,

Не роскажу противъ ночи

А то ще присныця;

Нехай соби розійдця

Такъ, якъ изійшлыся.

Гамалія. Соч. Шевченки. С.-Петербургъ. 1844. Въ типографіи М. Ольхина. Въ 12-ю д. л. 11 стр.

Книжка, не им Ђ ющая никагого отношенія къ русской литератур Ђ , потому-что написана на малороссійскомъ язык Ђ . Мы уже высказали наше мн Ђ ніе о малороссійскихъ книгахъ, являющихся въ русской литератур Ђ , и теперь остаемся при немъ-же. Для любителей малороссійскихъ стиховъ, приведемъ небольшой отрывокъ:

Нашъ атаманъ Гамалія,

Отаманъ завзятый,

Забравъ хлопцивъ, тай поихавъ

По морю гуляты;

По морю гуляты

Славы добуваты,

Изъ турецкой неволи

Бративъ вызволяты.

Ой прыихавъ Гамалія

Ажъ у ту Скутару.

Сыдятъ браты - Запорожци,

Дожидаютъ кары.

Ой якъ крикнувъ Гамалія

«Браты! будемъ житы,

Будем житы, вино питы,

Янычара биты,

А курени килымами.

Аксамитомъ криты.»

Вылиталы Запорожци

На ланъ жито жаты;

Жито жалы, въ копы клалы,

Гуртомъ заспивалы:

Слава тоби, Гамалію,

На ввесь свитъ велыкій,

На ввесь свитъ велыкій

На всю Украину,

Що недавъ ты Запорожцямъ

Згинуть на чужини.

Г. Шевченко не требуетъ, чтобъ вы непременно читали эту брошюру; если вы не любите малороссійскаго нар Ђ чія, читайте другую брошюру г. Шевченки, вышедшую вм Ђ ст Ђ съ первою, и писанную по-русски. Вотъ она:

ТРИЗНА. Т. Шевченки. На память 9-го ноября 1843 года, княжн Ђ Варвар Ђ Николаевн Ђ Репниной. 1844. Въ типографіи Штаба Отд Ђ льн. Корпуса Внутр. Стражи. Въ 12-ю д. л. 24 стр.

Душа рвалась, душа рыдала,

Просила воли,... умъ гор Ђ лъ,

Въ крови гордыня клокотала... /336/

Онъ требовалъ... онъ ц Ђ пен Ђ лъ...

Рука, сжимаяся, дрожала...

Таковъ былъ онъ , тринадцатый другъ, рано похищенный смертью; дв Ђ надцать друзей, оставшіеся въ живыхъ, сговорились ежегодно сходиться въ урочный часъ и праздновать поминки покойника въ трактир Ђ за круглымъ, за братскимъ столомъ , и долго сходились исправно. Но мало-по-малу семья ихъ начала р Ђ д Ђ ть, приборы каждый годъ пуст Ђ ли. Наконецъ, къ ужасу трактирщика, въ урочный часъ , вм Ђ сто дв Ђ надцати друзей явился только одинъ, - старик печальный . Онъ долго сиделъ мраченъ и тихъ за дв Ђ надцатью приборами; все поджидалъ, не прійдетъ ли хоть одинъ изъ л Ђ нтяевъ , об Ђ щавшихъ ежегодно являться помога ему допить вино, приготовленное на дв Ђ надцать челов Ђ къ. Но никто не пришелъ. Старикъ р Ђ шился отдать вино слуг Ђ .

Послушай, выпей, братъ, вино,

Сказалъ слуг Ђ онъ, - все равно,

Я не могу; прошло, что было,

Да поминай за упокой;

А мн Ђ пора уже - домой!»

И слезы снова покатились.

Слуга вино, дивяся , выпилъ.

«Дай шляпу мн Ђ ... какая л Ђ нь

Идти домой!...»

И печальный старикъ ушелъ. А слуга, какъ легко догадаться, напился пьянъ.

На сл Ђ дующій годъ, въ урочный часъ , въ трактир Ђ , по обыкновенію, поставили дв Ђ надцать бокаловъ на кругломъ стол Ђ , но никто не пришелъ къ об Ђ ду, - нав Ђ ки, нав Ђ ки забыты они . Автор хот Ђ лъ развить поэтически простую и глубокую мысль, которую такъ часто приходится слышать въ народ Ђ : Вотъ она, жисть-то челов Ђ ческая ! Ц Ђ ль похвальная!

Н.Вертиклимов

Как написано во всех справках о "Кобзаре", первое издание "Кобзаря" Т.Г.Шевченко было осуществлено в Петербурге в 1840 г. при содействии Е.Гребинки. В этот "Кобзарь" вошло только 8 произведений: "Перебендя", "Катерина", "Иван Пидкова", "Тополя", "Думка", "До Основьяненка", "Тарасова нич" и стихотворение "Думы мои, думы мои". В мире сохранилось лишь несколько экземпляров "Кобзаря" Т.Г.Шевченко 1840 г. [Издание вышло в свет за счет П. Мартоса тиражом 1000 экземпляров.] (Из статьи "Музей "Кобзаря" Т.Г.Шевченко в Черкассах" на сайте музея.)

В музее "Кобзаря" Т.Г.Шевченко в Черкассах экспонируется еще одно прижизненное издание поэта - "Кобзарь" 1860 г., который был напечатан средствами сахарозаводчика П.Симиренко. Сюда вошло 17 произведений и портрет Т.Г.Шевченко. (Из статьи "Музей "Кобзаря" Т.Г.Шевченко в Черкассах" на сайте музея.)

Поиск в Интернете дал несколько видов разворота титульного листа первого издания "Кобзаря", представленных на фотографиях и сканах.

Ещё одна фотография (2) того же издания "Кобзаря".

Титульный лист издания "Кобзаря" 1840 г. Это ещё одна фотография издания 1840, найденная в и-нете. Приложена к статье О.Бузины в газете "Сегодня". По фото видно, что это издание 1840 года явно отличается от предыдущего издания того же "Кобзаря" 1840 года.

С удивлением обнаруживаем, что внешний вид титульного разворота (того же, что и на предыдущей фотографии), сильно отличается. Но такое не возможно - один и тот же тираж книги должен во всём быть идентичным, в каждом экземпляре. На этих двух фото видно, что формат книги различный, расстояние от нижней строчки текста до нижнего среза страницы различно. В одном издании присутствует картинка, в другом нет. Очевидно, что один из экземпляров "прижизненного издания" - фальшивка. Не исключаем, что оба - фальшивки. Видя тот объём лжи, окутывающий украинство, малороссийство, можно предполагать всё.

Вид этого экземпляра более всего соответствует описанию, данному на сайте музея "Кобзаря" в Черкассах: «Из всех прижизненных изданий произведений первый "Кобзарь" имел наиболее привлекательный вид: хорошая бумага, удобный формат, четкий шрифт. Примечательная особенность этого "Кобзаря" - офорт в начале книги по рисунку В.Штернберга: народный певец - кобзарь с мальчиком-поводырем». Большинство из тех экземпляров, фото которых помещены на этой странице, этому описанию не соответствуют.

Разновидные экземпляры издания 1840 года множатся со скоростью бактерии в кафетерии. Вот ещё одно (3) произведение чьего-то печатного искусства, отличное по виду от предыдущих двух (1,2).

То же издание Кобзаря 1840, но уже с выставки в Киеве, устроенной американским послом. Такой своеобразный вид книга принимает в США. Фото помещено в репортаже радио "Свобода" с выставки.

От экземпляра №2 этот экземпляр отличается отсутствием картинки и другим расположением текста титульного листа по отношению к нижнему срезу страницы - это то, что сразу бросается в глаза на фото.

Ещё один экземпляр (№4) "Кобзаря" 1840 года предлагает нашему вниманию библиотека Луганского пединститута (сейчас он переименован в университет, как это повсеместно стало модным после 1991 года).

Экземпляр "Кобзаря" 1840 библиотеки Луганского университета им. Шевченко.

Этот экземпляр отличен от экземпляра №2 отсутствием картинки и более низким расположением текста титульного листа. Экземпляр №4 от экземпляра №3 отличается мало, если не брать во внимание иную по качеству бумагу (так кажется на фото, хотя точно судить трудно), обложка также слишком жиденькая. В остальном экз. №3 и №4 более сходны, чем экз. №3 и №2.

На букинистическом электронном торге "Авангард" предлагается к покупке за 2 млн. руб. ещё один экземпляр (№5) того же издания "Кобзаря" 1840.

Экземпляр "Кобзаря" 1840 на букинистическом эл. торге "Авангард". (Книга уже снята с продажи и скана на сайте нет – ред. «Альтернативы»)

На первый взгляд, он похож на экземпляр №3. Однако если поместить эти два фото рядом (№3 и №5), то видно, что высота строк текста титульного листа по отношению к нижнему срезу (или к верхнему) на этих экземплярах различна. Расположение строчек в экз. №5 относительно друг друга отличается от того же в экз. №3 - текст как бы вытянут по странице сверху вниз .

От экземпляра №2 экземпляр №5 отличается форматом - экземпляр №2 имеет узкий, вытянутый в длину формат страниц книги, но экз. №5 имеет более традиционный, более широкий формат страниц.

Из описания экземпляра узнаём интересную подробность: «В полукожаном переплете середины ХIХ века, с бинтами и тиснением по корешку. Полностью реставрированный экземпляр (все листы нарощены бумажной массой ). Первое издание знаменитого "Кобзаря"». И ещё: «114 стр., с гравированным фронтисписом (офорт) работы В. Штернберга ».

Таким образом, в первом издании "Кобзаря" 114 страниц (в современных изданиях 8 его произведений умещаются на 42 страницах).

Центральная публичная библиотека Украины на своём сайте наконец поместила сканы всех страниц Кобзаря 1840 года (в начале 2011 года, когда была написана эта статья на нашем сайте, сканов Кобзаря этой библиотеки в и-нете не было). Первые страницы в экземпляре №6, которым располагает библиотека, идут в таком порядке:

Расположение картинки В.Штернберга в экз. №6 - не на одном развороте с титульным листом (рисунок на странице книги перед титульным листом называется фронтиспис), а перед с первым стихотворением. Уже по одному признаку расположения этого рисунка все перечисленные здесь "Кобзари" делятся на 2 группы: с фронтисписом - экз. №2,5 и, судя по словам описания экземпляра музея "Кобзаря" в Черкасах, - также и экземпляр этого музея; без оного - экз. №1, 3, 4, 6, где в них расположен рисунок, есть ли он вообще - не ясно, кроме экз. №6.

Экз. №2 имеет удлинённый формат, напоминающий удлинённый формат экземпляров №6 и №3, чёткую печать, бумагу старого вида, но сравнение расположения текста в экз. №2 и №6 обнаруживает ряд отличий:

помещение картинки на разных страницах, оттиск страницы в экз. №2 расположен выше по отношению к срезу страницы, чем в экз. № 6, печать экземпляра №2 двухцветная. Создаётся впечатление, что экз. №2 представляет собой какое-то иное издание.

Цвет картинки (офорта Штернберга) в экз. №2 - коричневый, а в экз. №6 - чёрный, что говорит о том, что одна из страниц с офортом - подделка, так как в типографии не стали бы использовать разные краски для печати экземпляров одного и того же издания. Сомнительно, чтобы в таком дешёвом издании, как "Кобзарь" 1840, вообще могли использовать разноцветную печать. Кроме того, по скану разворота экз. №2 явственно заметен разный цвет бумаги страниц разворота: страница с фронтисписом более светлая, менее выцветшая, чем соседняя страница с титульным листом. Так бывает, когда бумага имеет разный возраст и разное происхождение. Этот факт вызывает подозрение, что в экз. №2 страница с картинкой добавлена позже, чем отпечатана страница тит. листа (кроме того, картинка на этой поздней странице отпечатана другим цветом - коричневым - чем цвет остальной краски, применённой в этом издании).

Мы провели сравнение экземпляров одной и той же книги современного тиража. Оказалось, что типографии не могут обеспечить полной одинаковости всех экземпляров тиража книги. Различие состоит только в невыдерживании полей (расстояний от края листа до границы текста, то есть самого оттиска) и в разной интенсивности краски оттиска. Сам же оттиск набора страницы всегда одинаков: одинаков шрифт, одинаковы расстояния между строчками и буквами, одинаково их расположение относительно друг друга. Как известно, процесс печати состоит в прикладывании печатной формы к странице и получении отпечатка (оттиска) этой формы. Печатная форма представляет собой цельную конструкцию (раньше это была отливка из металла), строчки или буквы в ней не могут сдвигаться. Таким образом, оттиски формы с набором данной страницы всегда будут одинаковы - так же, как оттиски печатей учреждений всегда одинаковы. Разница только в форме и размере печатной формы: секретарша директора предприятия прикладывает к бумаге небольшую круглую печать; типографский станок прикладывает большую прямоугольную форму.

Место приложения этой печати (формы) на странице типография точно выдержать не может. Поэтому поля страницы в разных экземплярах разные. Вследствие этого в дальнейшем мы не будем обращать внимание на разницу в расстояниях от края страницы до оттиска. Признаком подделки могут быть только различия в самой печатной форме: сдвиг строк относительно друг друга, разница в шрифте и т.п.

Другими признаками подделки будут слишком явные различия в формате страниц издания, а также наличие или отсутствие картинок и иных деталей оформления.

Сравним расположение букв и строк в оттисках страниц экземпляров №2 и №6, см. рис. слева.

Вертикальная линия 1, проведенная вниз по странице от первой буквы верхней строчки на странице (К), показывает, что нижние строчки на странице отстоят от этой линии на разном расстоянии в экз. №2 и №6. Эти нижние строчки "Санктпетербургъ." и "въ типографiи..." смещены относительно заглавного слова "Кобзарь" в разных экземплярах.

Вертикальная линия 2, проведенная вверх от точки после слова "Фишера.", пересекается с буквами в верхних строчках в разных местах, следовательно, и здесь наблюдается неодинаковость оттиска в экз. №2 и №6. Такая неодинаковость оттиска может объясняться только разными изготовленными формами для данной страницы. Поскольку для печати одной страницы в одном тираже никогда не применяется изготовление разных форм (делать так - бессмыслица), можно сделать вывод, что эти экземпляры печатались в разное время и принадлежат разным тиражам. Поскольку известно, что тираж "Кобзаря" 1840 года был только один, другой тираж должен быть подделкой.

Сравнение экземпляра №5 с экз. №6 и №5 с экз. №2 показывает, что экз. №5 сильно отличается от этих экземпляров по формату страниц (более широкая страница в экз. №5), по расположению текста на странице, по расстоянию между строчками на странице.

Экземпляр №4 сравнивать с чем-либо нет смысла.

Экз. №3 кажется более-менее похожим на экз. №6, но расстояние между строчками (строчки "вытянуты" по длине страницы), расположение их на странице в этих экземплярах тит. листа различны. Правда, качество фото экз. №3, где страница предстаёт в несколько искажённом виде, оставляет желать лучшего.

Экземпляр №3 (от американского посла) имеет слишком белую бумагу, отличающуюся от бумаги остальных экземпляров, что может говорить о том, что этот экз. отпечатан недавно, и изготовители не озаботились подбором бумаги, так чтобы она выглядела старой.

Не подтверждаются заявления музея "Кобзаря" в Черкассах, что издание 1840 года имело хорошую бумагу (хорошая бумага не желтеет), что оно имело чёткий шрифт (шрифт чёткий, но отпечаток с этого шрифта получался на разных экземплярах по-разному: в слове "Шевченко" в некоторых экземплярах не все буквы отпечатались полностью).

Таким образом мы замечаем, что все экземпляры "Кобзаря" 1840 года не только отличаются друг от друга, но и вмешательство в вид одного и того же экземпляра могло производиться в разное время, как это видно по экз. №2, где позже фабрикации всего экземпляра, как мы подозреваем, была вставлена страница с картинкой.

Сравнение всех экземпляров показывает, насколько грубо и несогласованно работали изготовители. Совпадение внешнего вида некоторых экземпляров друг с другом ещё не доказывает подлинность этих экземпляров тиража издания - оно может объясняться только достаточной внимательностью тех, кто копировал общий для них образец (который сам может быть подделкой).

Хотя метод сравнения по фотографиям экземпляров книги имеет тот недостаток, что это не сравнение книг в живую, он имеет и достоинства - это сравнение можно произвести. Ведь понятно, что в живую все книги издания 1840 года, существующие в мире, никто свозить в одно место для сравнения не будет. А фото экземпляров "Кобзаря" - это вполне объективный документ, позволяющий судить о внешнем виде книг в некоторых их особенностях, хотя и без достаточной подробности.

Необходимо рассмотреть не только внешний вид экземпляров, но и все иные обстоятельства, известные об издании 1840 года. После этого, возможно, вырисуется понятная картина, что происходило с этим изданием.

Обсуждение

Из материалов в Интернете об издании "Кобзаря" 1840 года можно выделить такие особенности:

1. Экземпляры якобы одного тиража "Кобзаря" издания 1840 года имеют:

Разные размеры страниц (их невозможно объяснить последующим обрезанием краёв обтрепавшихся страниц, так как видно, что страницы эти не обрезанные, хорошо сохранились, и что они имеют тот же размер, что остальные страницы экземпляра - сказанное не относится только к экз. №5); при этом изначально издателем формат книги задуман нестандартный - узкий и вытянутый;

Разное расположение набора текста титульной страницы по отношению к верхнему срезу страницы;

Разное расстояние между строчками на титульной странице (разный набор), разное положение строчек относительно друг друга;

Разный цвет краски, использованный в разных экземплярах - один из экземпляров двухцветный, остальные одноцветные (с чёрной типографской краской);

Очень разное качество бумаги, причём не только в разных экземплярах, но и на одном развороте экземпляра;

Фронтиспис в наличии или отсутствующий;

Разное количество страниц и разный текст стихотворений на некоторых страницах (это установлено в отношении экз. из научной библиотеки Ленинградского университета).

Где ещё в истории книгопечатания могут встретиться такие чудеса? Понятно, что тот набор экземпляров, который мы рассмотрели, нельзя считать экземплярами одного тиража. Поскольку на всех экземплярах стоит год издания 1840 и одно и то же издательство, и известно, что в 1840 году "Кобзарь" издавался один раз, эти экземпляры нужно считать фальшивками. Если предположить, что среди этих разнообразных экземпляров есть один подлинный, невозможно указать, какой именно из них подлинный. Экземпляр №6 из библиотеки им. Вернадского на роль подлинника не подходит - отсутствует фронтиспис. Экземпляр №2 не подходит из-за двухцветной печати (о таковой в отношении "Кобзаря" до сих пор ничего не было известно). Остальные экземпляры на роль подлинника подходят ещё меньше.

2. Не даются подробные описания экземпляров книги, их особенностей: качество бумаги, количество страниц, дефекты, подвергнут ли изменениям или реставрации, откуда взята обложка (переплёт) (по фото видно, что она во всех экземплярах книги разная), когда, каким образом книга попала в хранилище. Исключение составляет описание книги на сайте электронного магазина "Авангард".

Из комментариев к произведениям Шевченка в изданиях советского времени (см. сайт "Iзборнiк") узнаём неожиданную подробность: существует единственный экземпляр "Кобзаря" (1840), в котором 115 страниц вместо 114, из которых состоят остальные экземпляры тиража. Текст в этом экземпляре отличается от текста в иных сохранившихся экземплярах: присутствуют лишние строки в стихотворениях "До Основьяненка" и "Тарасова ничъ", последние страницы этого экземпляра свёрстаны иначе. Этот экземпляр хранится в научной библиотеке Ленинградского университета. (О наличии этого экземпляра в научной библиотеке Ленинградского университета говорится в книге: Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1984, стр. 52-80. Сейчас экземпляра "Кобзаря" (1840) в этой библиотеке нет, как показал поиск по сайту научной библиотеки им. Горького СПбГУ.) Таким образом, к перечисленным на этой странице 6-ти экземплярам добавляется 7-й, также своеобразного вида, отличного от остальных экземпляров.

Объяснение такой аномалии, даваемое комментаторами, совершенно не убедительно и не сопровождается никакими ссылками на документы: ни на надёжные, ни на ненадёжные - просто придумано объяснение, и всё. Оно сопровождается такими словами, как "вероятно", т.е. речь идёт о предположениях; предлагается им верить на слово.

В таком случае становится понятной та странная "сдержанность" в описаниях экземпляров "Кобзаря", имеющихся в разных книгохранилищах, которую мы отмечаем (не указывается даже количество страниц!). Зная о существовании различных "Кобзарей" (1840), работники таких хранилищ, вероятно, предпочитают пренебречь своим профессиональным долгом, который обязывает их давать описания имеющихся раритетов, и не связываться с такими описаниями: рассуждая, видимо, в духе "как бы чего не вышло".

Совершенно ясно, что о типографском тираже издания "Кобзаря" 1840 года, осуществлённого в своё время в Петербурге, говорить невозможно: «тираж», состоящий всего из нескольких экземпляров, дошедших до нас, где все или почти все экземпляры отличны друг от друга - вовсе не тираж. Всё, чем располагает украинство в доказательство существования издания «Кобзаря» 1840 года - собрание из разнородных подделок в количестве нескольких штук.

Обстоятельства появления этого "издания", излагаемые в комментариях к произведениям Шевченко, его биографиях (см. вышеуказанный "Iзборнiк"), странные. Выясняется, что изданием "Кобзаря" 1840 года занимались знакомые Шевченко, но не сам автор (при том, что автор в это время жил в Петербурге, где готовилось издание его дебюта в литературе на небывалом до сих пор языке - этот язык отличается от языка произведений других малороссиянцев; странный это дебют - сразу отдельное издание, без предварительной печати начинающего автора в журналах и альманахах). Так, сообщают, что рукопись сборника "Кобзарь" отдал в цензурный комитет поэт Е.Гребенка, забрал оттуда её И.Левченко, а инициатором издания был П.Мартос. Он же в своих воспоминаниях 1863 года утверждает, что ему стоило большого труда уговорить Шевченко отдать ему свои стихотворения для издания.

На экземплярах издания "Кобзаря" 1840 года стоит дата цензурного разрешения 12 февраля 1840, а в реестре рукописей, поданных в цензурный комитет, значится, что разрешение на издание дано 7 марта. Причём в документах цензурного комитета указано, что рассматривалась рукопись всего в 20 страниц, а объём вышедшего в печати издания "Кобзаря" 1840 года (которое мы сейчас знаем) значительно больше. Получается, что издатель решился публиковать тексты без цензурного разрешения? Такое не возможно. Даже если бы это произошло, обязательные экземпляры издания предоставлялись в цензурный комитет, и там обязательно заметили бы такое нарушение порядка. Не нужно также забывать, что речь идёт о сочинении остро-социальной направленности (по крайней мере, такой характер имеет тот "Кобзарь", который мы знаем), и вряд ли цензура настолько беспечно относилась к такому изданию, как нас уверяют современные комментаторы.

Ещё странности от современных комментаторов: они считают, что уже до официального разрешения на выпуск книги Мартос раздавал эти экземпляры знакомым: «Билет на выпуск "Кобзаря" в свет Корсаков подписал 18 апреля 1840 года, в тот же день, когда напечатанная книга поступила из типографии в цензурный комитет (ЦГИА СССР, ф. 777, оп. 27, № 272, л. 14, ф. 772, оп. 1,№ 1299, л. 38 обор.). В подписанном им экземпляре "Кобзаря" поэма "Тарасова ніч" не имела купюр. Об этом свидетельствует идентичный экземпляр "Кобзаря", хранящийся в научной библиотеке Ленинградского университета... Мартос как издатель "Кобзаря" получил из типографии экземпляры и стал их раздаривать еще до того, как цензор Корсаков подписал билет на выпуск книжки в свет » (Воспоминания о Тарасе Шевченко. - К., Дніпро, 1988, стр. 467-522).

Наконец, существуют противоречия в мнениях, кто же был главным в деле издания "Кобзаря":

«Написанные в пренебрежительном тоне, воспоминания Мартоса проникнуты враждебным отношением к революционно-демократическому направлению поэзии и всей деятельности Шевченко, но содержат и некоторые интересные и ценные сведения о первом петербургском периоде жизни поэта, в частности о выходе в свет в 1840 году на средства Мартоса прославленного "Кобзаря" Шевченко. При этом следует иметь в виду, что свою роль в появлении "Кобзаря" Мартос преувеличил и, наоборот, явно преуменьшил роль Гребенки ». (Воспоминания о Тарасе Шевченко. - К., Дніпро, 1988, стр. 467-522).

Здесь речь идёт о воспоминаниях Мартоса "Эпизоды изъ жизни Шевченко", впервые опубликованных в ж-ле "Вестник Юго-Западной и Западной России", 1863, т. 4, № 10 (апрель), стр. 32 - 42, подписанных криптонимом П. М-с.

Петр Иванович Мартос (ок. 1809 - ок. 1880) - из помещиков Лохвицкого уезда Полтавской губернии, судя по фамилии - грек, как и Гоголь; военный, не доучившийся в Нежинской гимназии (где с ним учились также Гоголь, Гребенка, Кукольник; Нежин до сих пор считается греческим городом), поступивший со школьной скамьи в уланский полк и лет через 10, отслужив верой и правдой государь-императору, вышедший в отставку. Считается, что общественные взгляды Мартоса приобрели ретроградные, реакционные черты уже после 1825 года, и они нашли яркое выражение и в воспоминаниях о Шевченко. Для Шевченко он не находит иных слов, кроме: "тредіаковский нашего времени ", "онъ убьетъ свой талантъ ", "съ хама не буде пана ", "пьяному море по колЂна. - Шевченку море было ниже колЂнъ. Чего хотЂла эта пьяная голова?... Гетманьщины!!! ", "голова Тараса осталась на плечахъ, но за то отдувалась спина и подспинье ", "онъ въ стихахъ и на словахъ, по шинкамъ вездЂ проповЂдывалъ возмущеніе ", а сочинения его - "отъ этакого кушанья не поздоровится "...

Очень странный был издатель у произведений Т.Г.Шевченко! Издатель-спонсор, враждебно относящийся к издаваемому автору и всему его революционно-демократическому направлению, но, тем не менее, хлопочущий по своей инициативе об издании автора, хотя сам автор относится к своим произведениям равнодушно и в издании участия не принимает... Это из серии "мыши кололись, плакали, но ели кактус".

В воспоминаниях Мартоса интересен эпизод передачи Шевченко листов с его стихами Мартосу: «Шевченко вытащилъ изъ подъ кровати лубочный ящикъ, наполненный бумагами въ кускахъ... Взявши бумаги, я тотчасъ же отправился къ ГребенкЂ и мы, съ большимъ трудомъ, кое-какъ привели ихъ въ порядокъ и, что могли прочитали... Много труда стоило мнЂ уговорить Шевченка; наконецъ онъ согласился и я, въ 1840 году, напечаталъ Кобзаря ».

Разрозненные листы - мусор, валяющийся под кроватью в неопрятной комнате Шевченко, - на которых лишь кое-что удавалось прочитать. Сам автор отказывался от публикации, а его насильно заставляли дать своё имя публикации ("Кобзарю"). Да и какая была необходимость разбирать эти письмена писателю и поэту Гребенке, и, как нетрудно догадаться, готовить их к печати по сырому черновику (то есть, по сути, и быть их настоящим автором, или, по крайней мере, соавтором), если в то время уже существовала группка малороссийских поэтов и писателей, которые не создавали таких проблем? Напрашивается предположение: нужно было только имя Шевченко, как подлинного человека из народа с живописной биографией (выкуп из крепостного состояния). Для целей "народности", насаждаемой при Николае I, было ценным иметь в своём активе литераторов не одних помещиков, дворян и генералов, но и настоящего человека из народа, чтоб можно было подкрепить пропагандистский имидж этого движения как движения народного. Вспомним, что и в журнале "Маяк" старались заполучить в состав своих авторов огородников, сторожей, "православных мужичков", "малосмысленных областян". Затем Шевченко придали имидж "революционера-демократа". Как? С помощью рукописей революционно-возмутительных стихов, которых никто при жизни Шевченко не читал, но все что-то о них слышали, с помощью "воспоминаний" о нём, с помощью подлога изданий его сочинений - благо "автор" ни на что не реагирует и больше интересуется горячительными напитками, чем тем, как используют его имя. Вероятно, такое "невмешательство автора" и давало средства существования Шевченко - иначе его источники средств для жизни непонятны: нигде не служа, не работая, быстро закончившись как художник, имея небольшое количество сочинений, вышедших в печати, он прожил довольно долгую жизнь.

3. В Интернете присутствует изображение только разворота титульного листа книги, показывать сам текст стихотворений Шевченко явно избегают. (Это было написано в начале 2011 года, когда писался первоначальный вариант статьи. К осени 2011 года в и-нете появились сканы 2-х прижизненных изданий: "Енеиды" и "Кобзаря" (все страницы) . Мы решили оставить фразу в качестве исторического свидетельства положения с доступностью оригиналов в начале 2011 года.) Но как интересно было бы сравнить этот оригинальный текст малороссийского языка с современными изданиями на украинском языке! Только в одном источнике мы нашли фото текста из прижизненного издания "Кобзаря" и сравнили его язык с языком современных изданий - не аутентичных копий, а настоящих переводов на современный украинский язык, где слова значительно изменены в соответствии с требованиями украинского языка, возникшего гораздо позже жизни Шевченко. И эти "художества" редакторов Шевченко служат основанием для утверждений о существовании украинского языка в XIX веке!

4. Отсутствуют факсимильные издания "Кобзаря" Шевченко 1840 года издания. Факсимиле (fac simile - сделай подобное) - точное воспроизведение графического оригинала фотографическим или печатным способом. Достигается специальными техническими средствами копирования. Факсимильные издания известных книг широко распространены в цивилизованных странах и разнообразны по стоимости - от массовых и недорогих, до дорогих художественных изданий. Но на Украине их не практикуют, вероятно, чтобы читающая публика не видела произведений Шевченко в том виде, как они вышли в издательствах при его жизни.

5. Сведения о типографских качествах издания 1840 года в разных источниках различны. В одних говорится, что издание выполнено на высоком уровне и качество бумаги хорошее, в других говорится, что издание напечатано на папиросной бумаге.

По крайней мере, ясно, что в культурном пространстве украинства фигурируют в качестве подлинных прижизненных изданий Шевченко самые разные подделки - как в средневековых церквях находилось множество разных экземпляров плащаницы Христа и других реликвий. Но Шевченко - это такой же святой и пророк для украинства, как святые и боги в христианстве, так что не удивительно, что священные реликвии - экземпляры первого издания Кобзаря - тоже находится в разных вариантах.

О культе Шевченко свидетельствуют его многочисленные памятники, установленные в каждом городе Украины.

В одном из писем А.П.Чехова, написанном, когда он был на отдыхе в окрестностях Сум, описана одна из последовательниц культа Шевченко: «Третья дщерь, окончившая курс в Бестужевке... страстная хохломанка. Построила у себя в усадьбе на свой счёт школу и учит хохлят басням Крылова в малороссийском переводе. Ездит на могилу Шевченко, как турок в Мекку ». (Письмо А.С.Суворину от 30 мая 1888, цит. по собр. соч. Чехова, М., 1963, т.11, стр. 219)

«- А как там на Каневщине, в окрестностях могилы Шевченко, ленточки на деревьях не висят?

- Сейчас не висят, кажется, а раньше такое могло быть. До революции на Каневщине считалось, что сходить на могилу к Шевченко - хорошее средство от радикулита, а травы, растущие на Тарасовой горе, имеют целебную силу ». («Украинский филолог Михаил Назаренко о посмертной метаморфозе классиков украинской и русской литературы».)

Настораживает фраза в описании "Кобзаря" черкасского музея: «В мире сохранилось лишь несколько экземпляров "Кобзаря" Т.Г.Шевченко 1840 г. ». Это значит, что остатки такого тиража могут быть подделаны - отпечатаны в единственном экземпляре типографским шрифтом, и проверить подлог затруднительно - сравнивать не с чем: в библиотеках и у частных лиц этих книг не сохранилось. Это значит, что нельзя быть уверенным, таким ли языком писал на самом деле Шевченко, какой мы видим в подложных экземплярах 1840 г. Стоит ли после этого анализировать язык "Кобзаря" Шевченко 1840 года? (В результате обсуждения языка этого издания в беседе «Язык Шевченко - не украинский!» подделка издания 1840 года не исключается).

Малое число дошедших до наших дней экземпляров тиража 1000 шт. "Кобзаря" настораживает потому, что такая малая сохранность книг - из ряда вон выходящая. История мирового книгопечатания показывает, что за каждое столетие существования тиража издания из него убывает (уничтожается временем) примерно половина. Пояснить это можно с помощью такой статистики.

По оценке специалистов-библиографов за первые 50 лет интенсивного книгопечатания в Европе в XV ст. было опубликовано примерно 40 тыс. изданий общим тиражом от 10 до 12 млн. экз. Из них до середины XX ст. сохранилось примерно 500 тыс. экз. (эти издания называются инкунабулы). То есть через 5 столетий сохранилось 4,5% первоначального тиража. Это значит, что каждое столетие убывало 46% сохранившегося к началу столетия тиража.

Приложив эту закономерность к начальному тиражу "Кобзаря" Шевченко 1000 экз., можно вычислить, что за сто лет, к 1940 году, количество существующих экземпляров должно составить 540 шт., а к 2040 г. - 291 шт. Эти цифры гораздо больше того количества экземпляров книги, которое, как говорят, реально есть на сегодняшний день (единицы экземпляров книги). Должны сохраниться сотни экземпляров тиража, а сохранилось всего несколько экземпляров. Если учесть, что Шевченко был предметом культа уже в XIX столетии, и его издания должны были сохраняться у их владельцев с особой тщательностью, то такая малая сохранность тиража "Кобзаря" 1840 года очень подозрительна. Такая малая сохранность тиража - практически его не осталось - наводит на подозрения, что либо:

а) его на самом деле и не было, а существующие экземпляры якобы тиража 1840 года просто выдаются за старые книги и отпечатаны мистификаторами гораздо позже 1840-го года в небольшом количестве;

б) начальный тираж был на самом деле намного ниже тысячи экземпляров, составлял не более 10 экземпляров (Такое предположение правдоподобно. Е.Ланн в монографии "Литературная мистификация" сообщает, что сборник стихотворений П.Мериме Guzla был издан на французском языке в 1827 году тиражом 10 экземпляров. Поэзия такого рода (этнографически-романтического) у публики популярности не имела. Ещё меньше, следовательно, должна была быть ожидаемая популярность издания в 1840 году "Кобзаря" на дикобразном вновь выдуманном языке. Ланн сообщает, что сборник Мериме нашёл широкий отклик в узких кругах специалистов-славистов и некоторых поэтов-романтиков. Такой же отклик нашёл сборник стихов Шевченко - на него, по крайней мере, были написаны рецензии в журналах.);

в) тираж 1000 экз. 1840 года впоследствии целенаправленно уничтожался - те экземпляры, которые удавалось "выловить" в книжном обращении и непроданные. (Такое предположение правдоподобно. Известны утверждения современных филологов об уничтожении Гоголем тиража своей поэмы "Ганс Кюхельгартен" (хотя, на наш взгляд, приписывать эту поэму Гоголю нет оснований, и вся история с ней - выдумка), уничтожении тиража "Путешествия..." А.Н.Радищева. Берлиоз в своих Мемуарах пишет: «Едва окончив эту трудную работу и не прослушав ни одной ноты из моей партитуры, я имел глупость напечатать её... за свой счёт. Несколько экземпляров этого произведения, изданного в Париже под заглавием "Восемь сцен из "Фауста", разошлись. Один из них попал в руки господина Маркса, знаменитого берлинского критика и теоретика, который был настолько любезен, что написал мне по этому поводу благожелательное письмо. Легко понять, что это неожиданное поощрение, пришедшее из Германии, меня очень обрадовало. Однако оно не надолго оставило меня в заблуждении насчёт многочисленных и огромных погрешностей этого произведения... Как только я убедился в этом, я поспешил собрать все, какие только мог найти, экземпляры "Восьми сцен из "Фауста" и уничтожить их! » (Г.Берлиоз "Мемуары", М., "Музгиз", 1962, стр. 158).

Это свидетельство подтверждает, что случаи уничтожения тиража издания бывают. В нём важно то, что оно было опубликовано в печати самим автором при жизни ("Мемуары" опубликованы в середине жизни Берлиоза), и этим такие добросовестные свидетельства отличаются от недобросовестных, сомнительных, не обоснованных и лживых утверждений, которыми наполнены изыскания отечественных филологов о малороссийских изданиях, ошибках в них, в которых якобы повинны наборщики и т.п.)

В последнем варианте развития событий ничего неестественного нет - первое издание произведений Шевченко получило уничтожающие отзывы критиков.

Эти варианты не исключают последующего подлога издания 1840-го года иными экземплярами разного вида, отпечатанными неизвестно когда (с проставленной датой - 1840, не соответствующей действительному году их фабрикации), что мы и наблюдаем воочию при рассмотрении этих экземпляров якобы издания 1840 года.

О.Бузина дополняет сведения о немногих прижизненных изданиях "творив" Шевченка:

«Следующее произведение – "Гайдамаки" - вышло уже за счет автора . Тем же тиражом, что и предыдущее – 1000 штук. Расходилось оно туго, хотя 800 "Гайдамаков" Тарас весьма удачно загнал оптом книготорговцу Лысенкову. Тот же Лысенков сгоряча купил у Тараса еще и права на стихи, напечатанные в мартосовском "Кобзаре" - "в вечное и потомственное владение". Эта авантюра обошлась в полторы тысячи рублей, о чем, прогоревший на Шевченко Лысенков в последствии неоднократно жалел.

Кровожадные "Гайдамаки" зависли в магазинах. Нераспроданные экземпляры этих разбойников пришлось срочно сброшюровать с допечатанным "Кобзарем" и (чтоб добро не пропадало!) толкнуть под обновленной вывеской "Чигиринский Кобзарь и Гайдамаки. Две поэмы на малороссийском языке". Случилось это в 1844 г., и больше до самого ареста в 1847-м никаких новых украиноязычных произведений Шевченко, если не считать тощую, буквально на двух листиках "поэму" "Гамалия", отдельными изданиями не выходило!

Второе (и последнее) прижизненное издание "Кобзаря" уже после возвращения Шевченко из армии тоже вышло за счет спонсора – известного сахарозаводчика Семеренко. На титульной странице его так и значится: "Коштом Платона Семеренка" » [в 1860 году]

Во всех этих сведениях нужно сомневаться. Но даже если это так, то вышеперечисленные издания сочинений - это всё, за чем следует признать авторство Шевченко (возможно, авторство Шевченко можно признать ещё за немногими неизданными им произведениями, хотя оно уже будет сомнительным, а также несомненно его авторство стихов, помещённых в альманахах при его жизни, и подписанных его именем). Поскольку сам Шевченко отдавал в печать только эти сочинения, всё остальное, что ему приписано после смерти - на совести мистификаторов. В этом можно не сомневаться, зная размеры культа Шевченко, существовавшего уже во второй половине XIX ст., зная, как нагло переводятся его "малороссийские" тексты на современный "украинский язык" без всяких предупреждений, что это перевод (так подлог выдаётся за текст Шевченко).

Как известно, в УССР собрание сочинений Шевченко выходило в 5 или 6 томах (6-томник - академическое издание). Откуда взяты все остальные произведения, кроме тех, что принадлежат Шевченко по праву авторства, удостоверенному их прижизненной публикацией, - загадка. Обычно в примечаниях к собраниям сочинений автора редактор указывает краткие сведения об истории изданий сочинения, хотя в СССР такие сведения сообщались читателю не всегда и небрежно. Ведь нужно хотя бы для приличия сообщать, откуда перепечатан текст, когда он впервые был опубликован! В собраниях сочинений Шевченко, выходивших в УССР, таких сведений зачастую нет, сведения о первых публикациях зачастую не даются, а редакторские комментарии формальные и не относящиеся к делу. Это и понятно. Если в Кобзарь первоначально входило 17 стихотворений и поэм, а теперь стихи Шевченко в собрании сочинений занимают 2 тома (более 200 произведений), то должно быть весьма трудно пояснить, откуда они взялись. Поэтому и обходят молчанием этот вопрос. А читатель в СССР был малоискушённым и вопросами происхождения текстов, которые ему подсовывают, не задавался. Его дело было - читать, учить и не рассуждать!

Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», яка вийшла друком 1840 року в Петербурзі з вісьмома поезіями, стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із попередників Шевченка.

Появу «Кобзаря» щиро і тепло привітали передові культурні діячі. Але вороже до нього поставилися російські критики, навіть вимагали заборонити розповсюдження книжки. Українська мова, яку вони називали малоросійською, здавалася їм «вредною», а подеколи – незрозумілою. Віссаріон Бєлінський виступав тоді проти української мови, зокрема проти поезії Шевченка. Та попри усі упередження перше видання «Кобзаря» набуло великої популярності.

Через чотири роки світ побачив ще один «Кобзар», друкований латинською транслітерацією, переписаний Яковом де Бальменом і Михайлом Башиловим, відомими художниками, котрі своїми рисунками й ілюстраціями прикрасили збірку. З 1847-го поет був арештантом, а, повертаючись зі заслання 18 березня 1858 року, у своєму щоденнику занотував: «Кінчив переписувати свою поезію за 1847 рік». Ці слова засвідчили, що поет мав на меті видати наступну збірку віршів.
Під час третьої подорожі в Україну наприкінці червня 1859-го Шевченко відвідав Платона Симиренка в Городищі, що на Черкащині. Український цукрозаводчик позичив поетові тисячу карбованців на видання другого «Кобзаря» й погодився, щоби борг було повернуто примірниками книжки. Отож, прибувши до Петербурга, Шевченко вирішив клопотатися надрукуванням «Кобзаря» й офіційно звернувся до цензурних інстанцій по відповідний дозвіл.
Попри перепони шеф-жандарма Василя Долгорукова, головного цензора Спиридона Палеузова, цензора від міністерства внутрішніх справ Олександра Тройницького, котрі вважали вірші Шевченка ворожими й шкідливими для злиття Малоросії з Великоросією, перемогу було здобуто. 20 січня (за старим стилем) 1860 року «Кобзар Тараса Шевченка» вийшов друком із портретом поета роботи художника білоруського походження Михайла Микешина (1836-1896). У цьому виданні було вміщено 17 творів, раніше опублікованих на сторінках різних журналів і газет, бо так було вигідно цензору. З цього приводу поет у своєму листі до знайомого Олексія Хропаля, зятя Симиренка, написав: «Сьогодні цензура випустила з своїх пазурів мої безталанні думи, та так проклята одчистила, що я ледве пізнав свої діточки».
«Кобзар» Шевченко видав коштом Платона Симиренка, і той ремствував на Тараса, бо не бажав бачити свого імені та прізвища на перших сторінках книжки. Наклад видання становив 6 050 примірників, надрукованих у друкарні Пантелеймона Куліша, де було видруковано також кілька примірників без цензурних купюр. Той же Куліш порадив Шевченкові, запропонувавши конкретний спосіб, як «огласити мирові» свої твори. Він просив поета, щоб із виданням «Кобзаря» було так «охайно, як у Пушкіна», а то й за «пушкінським звичаєм». Хоч розходження в поглядах між Шевченком і Кулішем поглиблювалися, останній все-таки написав свій відгук «Чого стоїть Шевченко яко поет народний».

«Кобзар» Шевченка здобув тоді неабияку популярність, ставши улюбленою книжкою народу. Після появи цього збірника поет написав лист до свого троюрідного брата Вартоломея, просячи надіслані примірники «Кобзаря» відвезти в Городище і переслати до Кирилівки, «а п’ять книжок роздати кому сам знаєш». На прохання поета Андрій Козачковський передав три примірники «Кобзаря» Михайлові Максимовичу у Прохорівку, а четвертий залишив собі. Той зберігся з написом: «Марії Степанівні Козачковській з чоловіком і дітками. Т. Шевченко».
26 січня в газеті «Северная пчела» Леонід Блюммер сповістив про вихід друку «Кобзаря»:

«Спішимо повідомити наших читачів, що вийшли в світ вірші малоросійського поета Т. Г. Шевченка під титулом «Кобзар». Ця невелика, але добре видана книжка прикрасила б кожну, навіть найбагатшу літературу: це — істинно геніальні твори обдарованого художника. Шевченко — тип чисто народного поета-художника; в нім, як у Крилова – Русь, відображена вся Україна, поетична, філософська, життєва». Він переклав російською кілька творів: «Долю», «Івана Підкову» й інші, а також, під псевдо «Крутоярченко», опублікував схвальну рецензію на «Кобзар» і помістив її в журналі «Сімейний круг», у числі № 8 за 1860 рік.
Микола Макаров, журналіст і співробітник журналу «Основа», знайомий Шевченкові, написав у листі до Марка Вовчка, що «твори Шевченка вийшли; видані добре, а портрет не зовсім вдався; зроблений добре, але подібності мало».
На початку лютого поет сповістив листом Симиренкові, що, як буде нагода, то він привезе зі собою «Кобзар». Інші примірники книжки було подаровано: Федору Лазаревському з автографом (3 лютого), Марії Мокрицькій (4 лютого), Олександрові Лазаревському (6 лютого) з написом «Чистому сердцем козакові Олександру Лазаревському. Кобзар Тарас», Степану Незабитковському (12 лютого), Федіру Чельцову (12 лютого), Іванові Лазаревському (8 березня) й іншим.

Тарас Шевченко не забув вислати дарчий «Кобзар» інженер-капітану у відставці Миколі Катеніну, котрий фінансував видання журналу «Основа», і той 23 березня у листі подякував Шевченкові за «Кобзар» і прекрасний на ньому підпис. На звороті цього листа було написано: «Українському козаку, бандуристу та художнику Тарасу Григоровичу Шевченку від поміщика-великороса Николая Івановича Катеніна».
Сердечно дякували за одержані «Кобзарі» Михайло Максимович із Прохорівки та Лев Деркач зі Золотоноші. 27 квітня Шевченко презентував «Кобзар» із написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович. Її рідний і хрещений батько Тарас Шевченко. На пам’ять 24 січня 1860 р.». Останній примірник Шевченкового «Кобзаря» з автографом зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Шевченка в Києві.
Через М. Макарова, котрий збирався за кордон, поет передав примірник «Кобзаря» для Олександра Герцена, який у зв’язку з переслідуванням царським урядом перебував у Лондоні. Дослідники життя та діяльності Герцена вказали, що він отримав «Кобзар», але читав його в перекладі російських поетів за редакцією Миколи Гербеля, виданого також 1860-го. Високо оцінивши твори Шевченка, Герцен написав у своєму «Колоколі» про репресії щодо Шевченка і його повернення зі заслання. 1861 року він опублікував некролог про смерть поета.
В журналі «Руське слово», щомісячнику літературно-політичного спрямування, Михайло Михайлов помістив рецензію на «Кобзар». Подібна стаття з’явилася в журналі «Світоч», ч. 3, а також автобіографія Шевченка та кілька творів із «Кобзаря» у перекладі російською Олексія Плещеєва.
«Кобзарем» захоплювалося чимало відомих осіб — Данило Лукич, Михайло Чалий і низка інших. Останній 8 вересня, відповідаючи на лист Шевченка, дякував за отримані «Кобзарі». Десять зі 150 примірників він передав до бібліотеки недільних шкіл у Києві, 40 – роздав «почитателям» Шевченкового таланту, а решту передав до Чернігова та Харкова, призначаючи їх також для вжитку учнів у недільних школах. Слухачі та викладачі цих шкіл радо зустріли звістку про те, що Шевченко так турбувався про освіту свого народу.
Частину накладу «Кобзаря» київські книгопродавці розповсюджували й в інших містах. Василь Тарновський 10 жовтня сповістив Шевченка листом, що частина тиражу «Кобзаря» вже продана, й обіцяв надіслати гроші. Крім відгуку на «Кобзар» Миколи Добролюбова, котрий писав, що «поява віршів Шевченка цікава не для самих тільки пристрасних прихильників малоросійської літератури, а й для всякого любителя справжньої поезії», вийшла досить розлога стаття Д. Мордовця (Мордовцева). Він якісно проаналізував «у найвищій мірі художній і граціозний твір «Катерину», а також поему «Наймичка» та три інші чудові вірші —«Тополя», «Утоплена» та «Причинна». Обидва рецензенти відзначили народність і високу художність творів Шевченка та вказували на їх близькість до народу.
Відомий на той час російський публіцист і письменник Микола Чернишевський (1828-1889) був добре ознайомлений із уже надрукованими та неопублікованими віршами Шевченка. Ще перед знайомством із поетом, маючи на увазі саме його, написав: «Малоросійська література має справді чудових письменників. Займали б високе місце і в російській літературі, якщо би писали у звичайною літературною мовою». Чернишевський став натхненником ґрунтовної оцінки поезій Шевченка на сторінках різної преси. Він часто згадував, що українська література має право творити власну культуру рідною мовою. В одній із кількох своїх статей він сказав, що «малоросійська література набула вже такого розвитку завдяки появі в ній Шевченкового «Кобзаря», що могла б обійтися й без нашого великоруського схвалення».
«Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали побажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді виявляти власну дикість. Маючи такого тепер поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки», — написав він.
До плеяди прогресивних критиків належав Іван Прижов, публіцист і етнограф, котрий активно пропагував творчість Шевченка, використовуючи цитати з поезій, що закликали народ до боротьби проти царської влади. А та за посередництвом своєї преси роздратовано нападала на автора «Кобзаря», намагаючись понижувати його авторитет серед читачів.
«Кобзар», за твердженням багатьох діячів української літератури, став і для бідніших українців більш ніж просто книжкою. Він передавався з рук у руки, обшарпаний, майже розпадаючись, мандрував селами від хати до хати, а вірші з нього вивчалися напам’ять. Народ зрозумів ціну книжки та велич її автора, душу Шевченкових творів, його почуттів і його неабиякий талант як поета України.
Його вірші і поеми розійшлися далеко за межі країни. Вже 1860-го переклади поетично-ліричних поезій з’явилися у Польщі, а за кілька років — у Чехії, Болгарії й ще багато де. «Кобзар» Шевченка —скарбниця мудрості українського народу, його історії, побуту, моралі і релігійно-наукового світогляду. З виходом цієї книжки українці почали усвідомлювати себе народом і володарем на рідній землі.

Берімо в руки «Кобзар», читаймо його та заглиблюймося в зміст його невмирущої поезії. Він актуальний саме тепер, бо промовляє до українського народу в тяжкі хвилини сьогодення словами: «Борітеся — поборете!» Не буде зайвим додати, що одне прижиттєве видання поета «Кобзаря» 1860 року зберігається в єдиному на світі музеї «Кобзаря» в місті Черкасах.

Павло Лопата

Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», яка вийшла друком 1840 року в Петербурзі з вісьмома поезіями, стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із попередників Шевченка.

Появу «Кобзаря» щиро і тепло привітали передові культурні діячі. Але вороже до нього поставилися російські критики, навіть вимагали заборонити розповсюдження книжки. Українська мова, яку вони називали малоросійською, здавалася їм «вредною», а подеколи – незрозумілою. Віссаріон Бєлінський виступав тоді проти української мови, зокрема проти поезії Шевченка. Та попри усі упередження перше видання «Кобзаря» набуло великої популярності.
Через чотири роки світ побачив ще один «Кобзар», друкований латинською транслітерацією, переписаний Яковом де Бальменом і Михайлом Башиловим, відомими художниками, котрі своїми рисунками й ілюстраціями прикрасили збірку. З 1847-го поет був арештантом, а, повертаючись зі заслання 18 березня 1858 року, у своєму щоденнику занотував: «Кінчив переписувати свою поезію за 1847 рік». Ці слова засвідчили, що поет мав на меті видати наступну збірку віршів.
Під час третьої подорожі в Україну наприкінці червня 1859-го Шевченко відвідав Платона Симиренка в Городищі, що на Черкащині. Український цукрозаводчик позичив поетові тисячу карбованців на видання другого «Кобзаря» й погодився, щоби борг було повернуто примірниками книжки. Отож, прибувши до Петербурга, Шевченко вирішив клопотатися надрукуванням «Кобзаря» й офіційно звернувся до цензурних інстанцій по відповідний дозвіл.
Попри перепони шеф-жандарма Василя Долгорукова, головного цензора Спиридона Палеузова, цензора від міністерства внутрішніх справ Олександра Тройницького, котрі вважали вірші Шевченка ворожими й шкідливими для злиття Малоросії з Великоросією, перемогу було здобуто. 20 січня (за старим стилем) 1860 року «Кобзар Тараса Шевченка» вийшов друком із портретом поета роботи художника білоруського походження Михайла Микешина (1836-1896). У цьому виданні було вміщено 17 творів, раніше опублікованих на сторінках різних журналів і газет, бо так було вигідно цензору. З цього приводу поет у своєму листі до знайомого Олексія Хропаля, зятя Симиренка, написав: «Сьогодні цензура випустила з своїх пазурів мої безталанні думи, та так проклята одчистила, що я ледве пізнав свої діточки».
«Кобзар» Шевченко видав коштом Платона Симиренка, і той ремствував на Тараса, бо не бажав бачити свого імені та прізвища на перших сторінках книжки. Наклад видання становив 6 050 примірників, надрукованих у друкарні Пантелеймона Куліша, де було видруковано також кілька примірників без цензурних купюр. Той же Куліш порадив Шевченкові, запропонувавши конкретний спосіб, як «огласити мирові» свої твори. Він просив поета, щоб із виданням «Кобзаря» було так «охайно, як у Пушкіна», а то й за «пушкінським звичаєм». Хоч розходження в поглядах між Шевченком і Кулішем поглиблювалися, останній все-таки написав свій відгук «Чого стоїть Шевченко яко поет народний».
«Кобзар» Шевченка здобув тоді неабияку популярність, ставши улюбленою книжкою народу. Після появи цього збірника поет написав лист до свого троюрідного брата Вартоломея, просячи надіслані примірники «Кобзаря» відвезти в Городище і переслати до Кирилівки, «а п’ять книжок роздати кому сам знаєш». На прохання поета Андрій Козачковський передав три примірники «Кобзаря» Михайлові Максимовичу у Прохорівку, а четвертий залишив собі. Той зберігся з написом: «Марії Степанівні Козачковській з чоловіком і дітками. Т. Шевченко».
26 січня в газеті «Северная пчела» Леонід Блюммер сповістив про вихід друку «Кобзаря»: «Спішимо повідомити наших читачів, що вийшли в світ вірші малоросійського поета Т. Г. Шевченка під титулом «Кобзар». Ця невелика, але добре видана книжка прикрасила б кожну, навіть найбагатшу літературу: це - істинно геніальні твори обдарованого художника. Шевченко - тип чисто народного поета-художника; в нім, як у Крилова – Русь, відображена вся Україна, поетична, філософська, життєва». Він переклав російською кілька творів: «Долю», «Івана Підкову» й інші, а також, під псевдо «Крутоярченко», опублікував схвальну рецензію на «Кобзар» і помістив її в журналі «Сімейний круг», у числі № 8 за 1860 рік.
Микола Макаров, журналіст і співробітник журналу «Основа», знайомий Шевченкові, написав у листі до Марка Вовчка, що «твори Шевченка вийшли; видані добре, а портрет не зовсім вдався; зроблений добре, але подібності мало».
На початку лютого поет сповістив листом Симиренкові, що, як буде нагода, то він привезе зі собою «Кобзар». Інші примірники книжки було подаровано: Федору Лазаревському з автографом (3 лютого), Марії Мокрицькій (4 лютого), Олександрові Лазаревському (6 лютого) з написом «Чистому сердцем козакові Олександру Лазаревському. Кобзар Тарас», Степану Незабитковському (12 лютого), Федіру Чельцову (12 лютого), Іванові Лазаревському (8 березня) й іншим.
Тарас Шевченко не забув вислати дарчий «Кобзар» інженер-капітану у відставці Миколі Катеніну, котрий фінансував видання журналу «Основа», і той 23 березня у листі подякував Шевченкові за «Кобзар» і прекрасний на ньому підпис. На звороті цього листа було написано: «Українському козаку, бандуристу та художнику Тарасу Григоровичу Шевченку від поміщика-великороса Николая Івановича Катеніна».
Сердечно дякували за одержані «Кобзарі» Михайло Максимович із Прохорівки та Лев Деркач зі Золотоноші. 27 квітня Шевченко презентував «Кобзар» із написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович. Її рідний і хрещений батько Тарас Шевченко. На пам’ять 24 січня 1860 р.». Останній примірник Шевченкового «Кобзаря» з автографом зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Шевченка в Києві.
Через М. Макарова, котрий збирався за кордон, поет передав примірник «Кобзаря» для Олександра Герцена, який у зв’язку з переслідуванням царським урядом перебував у Лондоні. Дослідники життя та діяльності Герцена вказали, що він отримав «Кобзар», але читав його в перекладі російських поетів за редакцією Миколи Гербеля, виданого також 1860-го. Високо оцінивши твори Шевченка, Герцен написав у своєму «Колоколі» про репресії щодо Шевченка і його повернення зі заслання. 1861 року він опублікував некролог про смерть поета.
В журналі «Руське слово», щомісячнику літературно-політичного спрямування, Михайло Михайлов помістив рецензію на «Кобзар». Подібна стаття з’явилася в журналі «Світоч», ч. 3, а також автобіографія Шевченка та кілька творів із «Кобзаря» у перекладі російською Олексія Плещеєва.
«Кобзарем» захоплювалося чимало відомих осіб - Данило Лукич, Михайло Чалий і низка інших. Останній 8 вересня, відповідаючи на лист Шевченка, дякував за отримані «Кобзарі». Десять зі 150 примірників він передав до бібліотеки недільних шкіл у Києві, 40 – роздав «почитателям» Шевченкового таланту, а решту передав до Чернігова та Харкова, призначаючи їх також для вжитку учнів у недільних школах. Слухачі та викладачі цих шкіл радо зустріли звістку про те, що Шевченко так турбувався про освіту свого народу.
Частину накладу «Кобзаря» київські книгопродавці розповсюджували й в інших містах. Василь Тарновський 10 жовтня сповістив Шевченка листом, що частина тиражу «Кобзаря» вже продана, й обіцяв надіслати гроші. Крім відгуку на «Кобзар» Миколи Добролюбова, котрий писав, що «поява віршів Шевченка цікава не для самих тільки пристрасних прихильників малоросійської літератури, а й для всякого любителя справжньої поезії», вийшла досить розлога стаття Д. Мордовця (Мордовцева). Він якісно проаналізував «у найвищій мірі художній і граціозний твір «Катерину», а також поему «Наймичка» та три інші чудові вірші -«Тополя», «Утоплена» та «Причинна». Обидва рецензенти відзначили народність і високу художність творів Шевченка та вказували на їх близькість до народу.
Відомий на той час російський публіцист і письменник Микола Чернишевський (1828-1889) був добре ознайомлений із уже надрукованими та неопублікованими віршами Шевченка. Ще перед знайомством із поетом, маючи на увазі саме його, написав: «Малоросійська література має справді чудових письменників. Займали б високе місце і в російській літературі, якщо би писали у звичайною літературною мовою». Чернишевський став натхненником ґрунтовної оцінки поезій Шевченка на сторінках різної преси. Він часто згадував, що українська література має право творити власну культуру рідною мовою. В одній із кількох своїх статей він сказав, що «малоросійська література набула вже такого розвитку завдяки появі в ній Шевченкового «Кобзаря», що могла б обійтися й без нашого великоруського схвалення».
«Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали побажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді виявляти власну дикість. Маючи такого тепер поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки», - написав він.
До плеяди прогресивних критиків належав Іван Прижов, публіцист і етнограф, котрий активно пропагував творчість Шевченка, використовуючи цитати з поезій, що закликали народ до боротьби проти царської влади. А та за посередництвом своєї преси роздратовано нападала на автора «Кобзаря», намагаючись понижувати його авторитет серед читачів.
«Кобзар», за твердженням багатьох діячів української літератури, став і для бідніших українців більш ніж просто книжкою. Він передавався з рук у руки, обшарпаний, майже розпадаючись, мандрував селами від хати до хати, а вірші з нього вивчалися напам’ять. Народ зрозумів ціну книжки та велич її автора, душу Шевченкових творів, його почуттів і його неабиякий талант як поета України.
Його вірші і поеми розійшлися далеко за межі країни. Вже 1860-го переклади поетично-ліричних поезій з’явилися у Польщі, а за кілька років - у Чехії, Болгарії й ще багато де. «Кобзар» Шевченка -скарбниця мудрості українського народу, його історії, побуту, моралі і релігійно-наукового світогляду. З виходом цієї книжки українці почали усвідомлювати себе народом і володарем на рідній землі.
Берімо в руки «Кобзар», читаймо його та заглиблюймося в зміст його невмирущої поезії. Він актуальний саме тепер, бо промовляє до українського народу в тяжкі хвилини сьогодення словами: «Борітеся - поборете!» Не буде зайвим додати, що одне прижиттєве видання поета «Кобзаря» 1860 року зберігається в єдиному на світі музеї «Кобзаря» в місті Черкасах.

Павло Лопата

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Шрифт:

100% +

Тарас Григорович Шевченко

ПРИЧИННА

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає -
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб меньше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з"їли, -
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька

Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав"яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!
Така її доля… О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши, вітер, чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали

Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали. -
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата). …
«Чи всі ви тута? – кличе мати. -
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! Ух!
Солом"яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Посвіти нам… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом"яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… нічичирк…
Схаменулись нехрещені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину

Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивись на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Треті півні: кукуріку! -
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко -
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»

Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, -
Коло серця козацького
Як гадина в"ється.
«Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався -
Та в дуб головою!
Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть – під дубом зеленеьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, -
З переполоху ну втікать!
Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Пішли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко

Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.

Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде,
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці,
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться,
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак – шляхи биті
Заросли тернами.

Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило -
Розбий синє море;
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе,
Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану,
Пошукаю в чорних хвилях,
На дно моря кану.
Найду його, пригорнуся,
На серці зомлію.
Тоді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!
Коли ж милий на тім боці,
Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить,
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче – то й я плачу,
Коли ні – співаю;
Коли ж згинув чорнобривий, -
То й я погибаю.
Тогді неси мою душу
Туди, де мій милий;
Червоною калиною
Постав на могилі.
Буде легше в чужім полі
Сироті лежати -
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.
І квіткою й калиною
Цвісти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
Я ввечері посумую,
А вранці поплачу.
Зійде сонце – утру сльози,
Ніхто й не побачить.
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море…

Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилиться,
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом;
Утопився б, – тяжко жити,
І нема де дітись.
В того доля ходить полем -
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
Добре тому багатому:
Його люди знають;
А зо мною зустрінуться -
Мов недобачають.
Багатого губатого
Дівчина шанує;
Надо мною, сиротою,
Сміється, кепкує.
«Чи я ж тобі не вродливий,
Чи не в тебе вдався,
Чи не люблю тебе щиро,
Чи з тебе сміявся?
Люби ж собі, моє серце,
Люби, кого знаєш,
Та не смійся надо мною,
Як коли згадаєш.
А я піду на край світа…
На чужій сторонці
Найду кращу або згину,
Як той лист на сонці».
Пішов козак сумуючи,
Нікого не кинув;
Шукав долі в чужім полі
Та там і загинув.
Умираючи, дивився,
Де сонечко сяє…
Тяжко-важко умирати
У чужому краю!

Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
Серце в"яне, нудить світом,
Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;
Свої люде – як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люди не спитають -
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!

НА ВІЧНУ ПАМ"ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, -
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо – та й байдуже…
Минулось… пропало…
Згадай добре – серце в"яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині -
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, -
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, -
Серце б"ється, любо…
І світ божий як великдень,
І люди як люди.
Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В"яне, сохне сиротою,
Де дітись не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, -
Защебече соловейко -
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм…
Ніби з милим розмовляла…
А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халайві, – піде руна гаєм,
Піде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов"я ворон прокричить.
Засне долина. На калині

І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині -
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне, – рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій.
Було так перш – тепер дивись:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, -
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіста
Водив за собою, -
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, – тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!




Та про Україну мені заспівай!
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота у світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, на тім боці плаче, -
Сироту усюди люде осміють.
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай!

КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому на память
22 апреля 1838 года

I

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине -
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ божий,
Мусить погибати.
Серце в"яне співаючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Знущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вісти недобрії -
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина -
Слізоньки втирає,
Бо дівчата на улиці
Без неї співають.
Не журиться Катерина -
Вмиється сльозою,
Возьме відра, опівночі
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криниці,
Стане собі під калину,
Заспіває Гриця.
Виспівує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася – і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не має -
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина…
Минуло півроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла та в запічку
Дитину колише.
А жіночки лихо дзвонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються

Та в неї ночують:
«В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запічку
Московського сина.
Чорнобривого придбала…
Мабуть, сама вчила…»
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина породила.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати – чужі люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає – нема, нема…
Чи то ж і не буде?
Пішла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце – Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очиці поводить:
«Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там… а там… сину, сину!»
Та й не доказала.
Зеленіють по садочку
Черешні та вишні;
Як і перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не співає,
Як перше співала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не співає чорнобрива,
Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки
Чинять свою волю -
Кують речі недобрії.
Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умів би спинити…
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги сміються їй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може – вже в Московщині
Другую кохає!
Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий…
А де ж найде такі очі,
Такі чорні брови?
На край світа, в Московщині,
По тім боці моря,
Нема нігде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати.
А без долі біле личко -
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на світ божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні: «Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила…
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер – москалеві…
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх річей,
То її послухай. Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну дуту
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе! Іди од нас…»
Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» – та, як мертва,

На діл повалилась…
Обізвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
«Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!»
«Нехай тебе бог прощає
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі -
Мені легше буде».
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже…
Не розказуй, голубонько!
Де б ні заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люди не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мій!.. лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..»
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села – серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози,
За сльозами яа гіркими
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла… тілько мріє.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати…
Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в"яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить…
А за віщо? Святий знає.
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі -
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають,
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати – сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози -
Лихо виливати;

Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зустрінуться жовті піски
І чужії люде;
Зустрінеться зима люта…
А той чи зустріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить…
Побачимо, почуємо…
А поки – спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись -
Щоб його не мірять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!
(Звичайно, не в очі),

А так тілько псує мову
Та людей морочить».
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало…
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де то моя Катерина
З Івасем мандрує.
За Києвом, та за Дніпром,
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.
Зустрілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: «Люде добрі,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? оцей самий.
Далеко, небого?»
«В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!»
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила7
Та синові за гіркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала…
Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає…
Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на світі,
То й вони карають…
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) -
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марніло
З чорними бровами -
До схід сонця в темнім лісі
Умийся сльозами.
Умиєшся – не побачать,
То й не засміються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк – зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках – лихо тяжке! -
І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;
Дивиться – щось мріє…
Либонь, ідуть москалики…
Лихо!.. серце мліє -
Полетіла, зустрілася,
Пита: «Чи немає
Мого Йвана чорнявого?»
А ті: «Мы не знаем».
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
«Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше – більш ходила..
А може, й зустріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину».
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позіхає;
Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає.
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточка
Вранці під росою.
Усміхнулась Катерина,
Тяжко усміхнулась:
Коло серця – як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить – ліс чорніє,
А під лісом, край дороги,
Либонь, курінь мріє.
«Ходім, сину, смеркається,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворі
Будем ночувати.
Під хатою заночуєм,
Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі, покусають,

Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися…
З псами їсти й пити…
Бідна моя головонько!
Що мені робити?»
Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в світі сирота;
Його б"ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита,
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить.
На кого собаки на улиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить?
Хто лобуря водить?
Чорняві байстрята…
Одна його доля – чорні бровенята,
Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок під кригою в неволі
І ополонка – воду брать…
Мов покотьоло – червоніє,
Крізь хмару – сонце зайнялось.
Надувся вітер; як повіє -
Нема нічого: скрізь біліє…
Та тілько лісом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Вийшов з хати карбівничий,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! таке лихо,
Що не видно й світа.
«Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лісом!
Піти в хату… Що там таке?
От їх достобіса!
Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! дивись лишень,
Які побілілі!» «Що, москалі?..
Де москалі?» «Що ти? схаменися!»
«Де москалі, лебедики?»
«Та он, подивися».
Полетіла Катерина
І не одяглася.
«Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо уночі тілько й знає,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалі їй назустріч,
Як один, верхами.
«Лихо моє! доле моя!»
До їх… коли гляне -
Попереду старший їде.
«Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?»
Та до його… за стремена…
А він подивився,

Та шпорами коня в боки.
«Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?»
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
«Постривай же, мій голубе!
Дивись – я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!»
«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»
«Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь!
Что ж вы стали?
«Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом…
Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?..
Серце моє,
Не втікай од мене…
Я винесу тобі сина».
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утік!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьміть його… бо покину,
Як батько покинув,
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям! -
На шлях положила.
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче бідне… А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.
Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр… біжить… серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, боже, мою душу,
А ти – моє тіло!»
Шубовсть в воду!..
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом -
І сліду не стало.
То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малі діти,
Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злії люде
Малій сиротині;
Виллє сльози на могилу -
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе…
Панське личко, чорні брови..
Нащо? Щоб пізнали!
Змальовала, не сховала…
Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати,
Торбинками обвішаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
І с у с а співає.
Хто йде, їде – не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві -
І босе, і голе.
«Дала, – кажуть, – бровенята,
Та не дала долі!»
Іде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлині господиня
З паном і сем"єю.
Опинився против старців -
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув… одвернувся..
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята…
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
«Івась», – «Какой милый!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила…
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.